ДЕФО, Даніель
(1660 або 1661 – 1731)
ДЕФО, Даніель (Defoe, Daniel – 1660 або 1661, Лондон – 26.04. 1731, там само) – англійський письменник і публіцист.
Дефо – основоположник європейського реалістичного роману нового часу. Будучи першою ланкою в історії просвітницького роману XVIII століття, він підготував і соціальний реалістичний роман XIX ст. Традиції Дефо продовжили Г. Філдінг, Т. Д. Смоллет, Ч. Діккенс. Творчість Дефо склала цілу епоху в розвитку англійської прози. Його головний твір – роман “Робінзон Крузо” – здобув світове визнання.
Дефо став
У своїй концепції людини Дефо виходить із просвітницького уявлення про її добру природу, яка зазнає впливу довкілля та життєвих обставин. Роман Дефо розвивається як роман соціальний.
Важливу роль Дефо відіграв і в розвитку англійської журналістики.
Д. народився в сім’ї торговця м’ясом і свічкового фабриканта Джеймса Фо, котрий мешкав у Лондоні. До батькового прізвища Фо частку “Де” приєднав сам Даніель у 1703 p., коли він вже став відомим як автор памфлетів і міг розраховувати на свої сили в літературній діяльності. Сім’я Дефо була пуританською і поділяла погляди дисинтерів (противників пануючої англіканської церкви). Даніель навчався в пуританській духовній академії, але релігійним проповідником він не став. Його вабило життя з усіма його мінливостями, ризиком у комерції, бурхливою заповзятливістю в найрізноманітніших сферах. Кілька разів він змушений був оголошувати себе банкрутом, переховуватися від кредиторів і поліції. Проте зацікавлення Дефо не обмежувалися підприємництвом, його бурхлива енергія проявлялася в політичній і публіцистичній діяльності. У 1685 р. він взяв участь в очоленому герцогом Монмаутом повстанні проти короля Якова II, котрий намагався відновити католицтво та абсолютну монархію. Після поразки повстання Д. змушений був довго переховуватися, щоб уникнути суворої кари. Революцію 1688 р. він зустрів співчутливо і підтримував політику Вільгельма III Оранського.
Дефо повсякчас розмірковував над способами найкращої організації життя суспільства, виступав із різними проектами вдосконалення та зміни існуючих порядків. Про це він і писав у своїх трактатах і памфлетах. Його турбували просвіта співвітчизників й особливо питання жіночої освіти, проблема станових привілеїв і доля обділених природою людей – сліпих, глухих, божевільних; він писав про можливі шляхи збагачення і займався питаннями етики комерсанта, виступав проти англіканської церкви, заперечуючи її догмати. Народ прихильно ставився до творів Дефо, а самого автора неодноразово арештовували й ув’язнювали.
Початок літературної діяльності Дефо припадає на 1697 p., коли вийшов його перший памфлет “Дослід про проекти” (“An Essau upon Projects”).
Дефо виступив тут з пропозицією про організацію банківського кредиту і страхових компаній, про поліпшення шляхів сполучення; він писав про створення академії, яка могла б займатися питаннями норм літературної мови, говорив про необхідність жіночої освіти. Через рік з’явився памфлет “Клопотання бідняка” (“A Poor Man’s Plea”, 1698), де йдеться про несправедливість законів, що карають бідняків і захищають багатіїв: “Павутина наших законів є такою, що потрапляють у неї маленькі мухи, а великі пробиваються крізь неї”.
Демократичний характер мала й віршована сатира “Чистокровний англієць” (“The True-born Englishman. A Satyr”, 1701), де стверджується право людини гордитися не своїм походженням, а особистою доблестю, не вельможними предками, а шляхетними вчинками та діяннями. Дефо осуджує і висміює аристократичну пиху дворян. Цей памфлет написаний на захист Вільгельма III (голландця за походженням), котрому прибічники правлячих до 1688 р. Стюартів дорікали за те, що, не будучи “чистокровним англійцем”, він захопив престол. Дефо вважає, що саме поняття “чистокровний англієць” не має права на існування, оскільки історія англійської нації – це історія змішання різних народів. Звертаючись до генеалогії, він доводить неправомірність домагань британської знаті називатися “чистокровними англійцями”. Сатира Дефо була популярною поміж народу.
Після смерті Вільгельма III (1702) англійська церква зняла нову хвилю переслідувань дисинтерів. У цій обстановці Дефо анонімно опублікував памфлет “Найкоротший шлях розправи з дисинтерами”. (“The Shortest Way with the Dissenters”, 1702). У ньому він виступив на захист віротерпимості, удавшись до прийому містифікації: закликаючи до розправи з дисинтерами, автор, по суті, виступив їхнім прибічником. Розкриття суті авторського задуму спричинило переслідування Дефо. Його присудили до ув’язнення та стояння біля ганебного стовпа. Ще до звершення цієї громадянської кари серед людей поширився “Гімн ганебному стовпу” (“A Hymn to the Pillory”, 1703), який Дефо написав у Ньюгейтській в’язниці. “Гімн” створений у формі народної пісні, і того дня, коли Дефо стояв біля ганебного стовпа, натовп, що зійшовся на площу, співав цю пісню, вітаючи її автора.
Тематика памфлетів і трактатів Дефо різноманітна: він пише про події та факти суспільно-політичного і повсякденного життя англійців, дає поради ділкам і комерсантам, ділиться власним досвідом ведення розмаїтих справ і водночас фантазує, вигадує, привертаючи увагу незвичністю, сенсаційністю “новин”. Але про явно вигадані події він пише так само діловито, як і про явища цілком достовірні та реальні. Про появу привида він повідомляє з використанням таких буденних подробиць, що все видається цілком звичним, а про подорож на Місяць пише так, мовби особисто брав у ній участь. Творчу уяву письменника підкріплює сміливість його думки. Реальність і вигадка зливаються воєдино і подаються як життєвий факт.
Дефо звільнили з в’язниці, коли він дав згоду стати таємним агентом уряду. Життєвий досвід переконав його у лицемірстві політиків, і тепер він уже не робив різниці між торі та вігами, служачи і тим, й іншим.
Неприховане вираження демократичних симпатій змінилося стійкою поміркованістю поглядів. У період з 1704 по 1713 pp. Дефо регулярно виступав зі статтями на сторінках газети “Рев’ю” (“The Review”), звертаючись до найрізноманітніших проблем: комерція, мораль, освіта, політика. Він зробив суттєвий внесок у розвиток журналістики та становлення жанру есе. Проте в історію світової літератури він увійшов як романіст, і перш за все як творець знаменитого “Робінзона Крузо”.
Дефо було п’ятдесят дев’ять років, коли з’явилася перша частина роману про Робінзона Крузо. Його повна назва – “Життя та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, морехода з Норка, який прожив двадцять вісім років у цілковитій самотності на безлюдному острові біля берегів Америки, поблизу гирла ріки Оріноко, куди він був викинутий корабельною аварією, під час якої весь екіпаж загинув, із переказом його несподіваного визволення піратами, написані ним самим” (“The Life and Strange Surprising Adventures of Robinson Crusoe…”, 1719). Створюючи цю книжку, Дефо не гадав продовжувати її. Проте успіх першої частини спонукав його написати другу, а вслід за нею і третю: “Подальші пригоди Робінзона Крузо” (“The Farther Adventures of Robinson”, 1719) і “Серйозні розмисли впродовж життя і дивовижні пригоди Робінзона Крузо, з його баченням ангельського світу”(1720). Світове визнання здобула перша частина, яка залишилася жити у віках. Після “Робінзона Крузо” Дефо написав: пригодницькі романи “Молль Флендерс” (“The Fortunes and Misfortunes of the Famous Moll Flandres”, 1722), “Роксана” (“Lady Roxana”, 1724), “Полковник Джек”(“Colonel Jacque”, 1722); морський роман “Капітан Сінглтон” (“Captain Single-ton”, 1720); історичні романи “Щоденник чумного року” (“A. Journal of the Plague Year”, 1722) і “Мемуари кавалера” (“Memoirs of a Cavalier”, 1720). Усі ці жанрові модифікації представлені в творчості Дефо на ранній стадії їхнього розвитку.
Із властивою йому схильністю до містифікації Дефо видав свій перший роман за мемуари самого Робінзона, тим самим репрезентувавши свого героя читачам як особистість цілком реальну.
Саме так спочатку Робінзона і сприймали сучасники. Втім, для цього були певні підстави, оскільки поштовхом, а багато в чому й підгрунтям для створення роману став нарис “Історія Олександра Селькірка”, опублікований у 1713 р. в журналі “Англієць”. У ньому йшлося про реальний випадок: матрос Селькірк посварився з капітаном корабля і його висадили на острові Хуан Фернандес, де той провів у цілковитій самотності чотири місяці. Він мав при собі запас продуктів на один день, кілька фунтів тютюну, кременеву рушницю, фунт пороху, кремінь і кресало, сокиру, ніж, казанок, носильний костюм і постіль, декілька книг духовного змісту, книги про навігацію і деякі математичні прилади. Спочатку Селькірк удався у відчай і важко переживав самоту, але з часом, обжившись на острові, він зміцнів духом і життя “стало для нього настільки дивовижно приємним, що жодні хвилини не уважав він за тягар”. Він їв м’ясо черепах, козятину; коли одяг його зносився, він одягався в одежу з козячих шкір. Він молився Богові, цілком змирився зі своєю долею, і “життя для нього стало таким же радісним, як раніше було сумним”. Повернення на велику землю не зробило Селькірка щасливішим. Нарис закінчується повчальним висновком: “Найщасливіший той, хто обмежує свої бажання лише природними потребами; в того ж, хто підохочує свої забаганки, потреби зростають разом з багатством”.
Поданий в нарисі Стіла факт трансформувався у творчості Дефо у розгорнуту оповідь, що приваблювала не лише цікавою фабулою, а й філософським змістом. Історія Робінзона переростає в алегоричне зображення людського життя як такого. У певному сенсі герой Дефо близький кожному. І очевидно, саме тому, закінчуючи свій роман, і сам Дефо приходить до думки про те, що все, змальоване в його книзі, він пережив особисто. Про це він розповідає в заключній частині “Робінзона Крузо”, зіставляючи своє життя з долею Робінзона: “Пригоди Робінзона Крузо – схема справдешнього життя двадцяти восьми років, проведених у найбільш блукацьких, самотніх і сумних обставинах, які коли-небудь випадали людині. За цей час я прожив довге і дивовижне життя – у постійних бурях, у боротьбі з найгіршим видом дикунів і канібалів… Я зазнав усіляких насильств і пригноблень, несправедливих докорів, людської зневаги, нападу дияволів, небесних кар і земної ворожнечі; звідав незліченні мінливості фортуни, побував у рабстві гіршому за турецьке, врятувався з допомогою такого ж вдалого плану, як той, що змальований в історії Ксурі.., потрапляв у море лиха, знову вирятовувався і знову гинув… Одне слово, немає в уявній історії жодної обставини, яка не була б законним натяком на історію справжню”. Роман Дефо – це історія людської особистості. Просвітницька концепція людини, віра в її можливості, звернення до теми праці, захопливість і простота розповіді, дивовижна сила впливу всієї атмосфери твору – все це приваблює до нього людей різних епох, різного віку і різних інтересів.
Розповідь в романі ведеться від імені Робінзона. Його простота і нехитрість, довірливість тону створюють ілюзію абсолютної достовірності того, що відбувається. Класично простий зачин твору: “Я народився в 1632 році в місті Йорку в заможній сім’ї…” У цьому стилі розповідь триватиме до самого кінця. Сила впливу роману – у правдоподібності.
Робінзон втілює просвітницькі уявлення про “природну людину” в її взаємовідносинах із природою. Вперше у літературі розвивається тема творчої праці. Саме праця допомогла Робінзонові залишитися людиною. Опинившись у цілковитій самотності, герой Дефо із притаманною йому невтомністю і діловитістю працює над виготовленням предметів домашнього вжитку, видовбує човен, вирощує і збирає свій перший урожай. Переборюючи безліч труднощів, він опановує різні ремесла. У найдрібніших подробицях змальовано виготовлення кожної речі, кожен етап трудового процесу. Дефо спонукає читача спостерігати з неослабною увагою за напруженою роботою думки і спритних рук Робінзона. В усьому проявляється діловитість і здоровий глузд героя. Його релігійність і побожність поєднуються з практицизмом ділка. Будь-яку справу він розпочинає з читання молитви, не розлучається з Біблією, але завжди й в усьому керується інтересами вигоди. Він “з цілковитою безсторонністю, наче кредитор”, усе зіставляє та зважує, а у своєму щоденнику, який веде з властивою йому акуратністю, він приділяє спеціальну увагу підведенню “балансу” позитивних і негативних сторін свого становища:
“…наче кредитор і боржник, я поділив сторінку навпіл і написав ліворуч “погано”, а праворуч “добре”, і ось що в мене вийшло: Погано
Мене закинуло на жахливий, безлюдний острів, і в мене немає жодної надії визволитись.
Я ізольований від усього людства; я самітник, вигнанець з людського суспільства.
Добре
Але я залишився живий, хоч міг би й потонути, як усі мої супутники.
Але я не помер з голоду і не загинув у цьому пустельному місці…”
Характер Робінзона розкривається і в його спілкуванні з П’ятницею. У цьому молодому дикуні, котрого він врятував від смерті, Робінзон хоче бачити свого відданого слугу. Недаремно перше слово, яке він вчить його вимовляти, – “пан”. Робінзонові необхідний слухняний помічник, йому приємно від “смиренної вдячності”, “безмежної відданості та покірності” П’ятниці. Але, пізнавши його ближче, Робінзон розуміє, що П’ятниця ні в чому не поступається йому.
Дефо – майстер описів. Він створює яскраві картини південної природи, передає своєрідність кожної пори року, чудові його описи моря. І назавжди в пам’яті залишається портрет Робінзона, вдягнутого в камзол і штани до колін, високу хутряну шапку та зі зробленою з козячої шкіри парасолькою над головою; назавжди зберігається в душі пережите разом з Робінзоном відчуття страху і надії, коли на прибережному піску він побачив слід ноги людини.
Друга та третя частини “Робінзона Крузо” і за глибиною змісту, і за художніми вартостями поступаються першій. У них йдеться про життя і справи Робінзона після того, як він покинув острів, – про його торгові подорожі в Індію, Китай і Сибір, про організацію ним колоній поселенців на тому острові, де колись він жив самотою. Робінзонові доводиться долати багато перешкод, проте тепер це вже не стільки пригоди, скільки ділові авантюри, торгові угоди і спекуляції, та й сам Робінзон змальований як спритний підприємець і ділок. Третя частина роману містить дидактичні роздуми Робінзона про життя.
“Робінзон Крузо “вплинув на розвиток літератури, філософії і політичної економії XVIII ст. Його ідеї та образи відобразились у творчості письменників і мислителів багатьох поколінь. Вони знайшли відгук у “Кандіді” Вольтера, у працях про виховання Ж. Ж. Руссо, у “Фаусті” Й. В. Гете. Відомо, як захоплювався романом Дефо юний Л. Толстой. Існує багато наслідувань і переробок роману Дефо. Найрізноманітніші “Нові Робінзони” стали з’являтися в багатьох країнах одразу після публікації “Робінзона Крузо” Дефо в Англії, зокрема й українською мовою – Б. Грінченка (1891), А. Павецького (1900), В. Отамановського (1917), Г. Орлівни (1927) та ін. Т. Шевченко згадав цей твір в автобіографічній повісті “Художник” і створив малюнок “Робінзон Крузо” (1856). “Робінзонада” швидко розросталася, а сам термін утвердився й поширився: в літературознавстві він означає твори, в яких змальовуються життя і пригоди людини, яка опинилася поза суспільством; поза літературним контекстом термін “робінзонада” використовується у багатьох випадках, пов’язаних із ситуацією – людина у єдиноборстві з природою, у взаємовідносинах з природою.
За своє життя Дефо написав понад триста п’ятдесят творів найрізноманітніших жанрів. Окрім видатного “Робінзона Крузо”, в історію літератури увійшли романи “Молль Флендерс”, “Полковник Джек”, “Роксана”, а також деякі інші твори, які стали прообразом історичного роману нового часу (“Щоденник чумного року”, “Мемуари кавалера” та ін.). З традицією європейського крутійського роману пов’язаний роман Дефо “Радощі та злигодні знаменитої Молль Флендерс, котра народилася в Ньюгейтській в’язниці й протягом шести десятків літ свого розмаїтого життя (не враховуючи дитячого віку) була дванадцять разів утриманкою, п’ять разів заміжньою (з них один раз за своїм братом), дванадцять разів злодійкою, вісім років засланою у Вірджинію, але врешті-решт розбагатіла, почала чесне життя і померла в каятті. Написано за її власними замітками”. Події цього роману відбуваються в Англії. Героїня – дочка каторжанина, котра народилася у в’язниці і виховувалася в притулку. Вона знає життя нетрів і щоденну боротьбу за існування. Молль Флендерс розумна, енергійна, вродлива, але життєві обставини змушують її стати злодійкою та авантюристкою. У “Робінзоні Крузо” Дефо розповів історію боротьби людини з природою. У “Молль Флендерс” він розказав про долю самотньої жінки в суспільстві. На шлях гріха її штовхають злидні, голод, жорстокість людей. Молль хотіла б іншої долі, вона намагається побороти свою власну “жорстокість і нелюдяність”, але їй це не вдається. “Злидні… – справжня отрута чесноти”.
Романи Дефо написані у формі мемуарів або біографій. У них передана історія життя героя і становлення його особистості. Дефо розкриває вплив умов і обставин життя на формування людини. Його герої стикаються з жорстоким і бездушним світом. Зазвичай, це люди без міцних суспільних зв’язків, – сироти, підкидьки, пірати, змушені діяти відповідно до жорстоких законів та суспільних настанов. Кожен бореться самотою, розраховуючи на свої власні сили, винахідливість та спритність. Люди не гребують жодними засобами задля досягнення благополуччя. “Істинно шляхетний” полковник Джек, котрий у дитинстві був безпритульним бродяжкою і злодюжкою, зазнавши всіляких життєвих злигоднів, стає работорговцем. Прийнята при дворі чарівна Роксана має за плечима темне минуле: заради кар’єри вона стає негласною спільницею вбивства власної дочки.
В історію літератури Дефо увійшов як автор “Робінзона Крузо”, як творець просвітницького реалістичного роману. Він писав для широких кіл читачів. Його безсмертний “Робінзон Крузо” стоїть в одному ряду з найвидатнішими творами світової літератури.
Н. Михальська
(1 votes, average: 5.00 out of 5)