ДЕ ФІЛІППО, Едуардо

(1900 – 1984)

ДЕ ФІЛІППО, Едуардо (De Filippo, Eduardo; автонім: Пасарелі, Едуардо – 24.05.1900, Неаполь – 01.11. 1984, Рим) – італійський драматург-комедіограф, режисер і актор театру та кіно.

Життя і творчість Едуардо Де Філіппо пов’язані з Неаполем, він походить з потомственої театральної сім’ї. Його справжнє прізвище Пасарелі, а псевдонім “Де Філіппо” з’явився в 1929 p., коли Едуардо разом з братом Пеппіно та сестрою Тітіною створив свою першу трупу “Гумористичний театр”. Це були роки стабілізації фашизму в Італії, а комедійний жанр

протистояв духові фашизму з його пишномовною риторикою, і “Гумористичному театру” довелося нелегко. Перший успіх прийшов до Де Філіппо після постановки комедії “Різдво у домі синьйора Куп’єлло” (“Natale in casa Cupiello”, 1931). Це була сумна комедія, її герой, старий Лука Куп’єлло, – варіант італійського Дон Кіхота, він смішний і водночас ліричний.

Розквіт творчості Едуардо де Філіппо настав після 1945 р. Його найкращі комедії – “Неаполь – мільйонер” (“Napoli milionaria”, пост. 1945; вид. 1951), “Ох, ці мені привиди” (“Questi fantasmi”, 1946; авт. екранізація 1954), “Філумена Мартурано”

(“FilumenaMarturano”, 1947), “Брехня на довгих ногах” (“Le bugie con le gambe longhe”, 1948), “Страх номер один” (“La paura numero uno”, 1951), “Моя сім’я” (“Mia famiglia”, 1956), “Де Преторе Вінченцо” (“De Pretore Vincenzo”, 1957), “Мер району Саніта” (“II sindaco del rione Sanita”, 1961). За своїми жанровими особливостями комедія Де Філіппо – сімейна драма, у якій поєднуються комічне і мелодраматичне, у поодиноких випадках автор змінює драматичну структуру (“Де Преторе Вінченцо”, “Меррайону Саніта”). Зазвичай, у комедіях Де Філіппо змальовані біди неблагополучної сім’ї: свариться подружжя, син збивається на манівці, дочка нещаслива в коханні, виникають матеріальні труднощі. Але наприкінці, як і заведено в комедії, все влаштовується щонайкраще. Герої Де Філіппо демократичні: вони можуть бути багатими чи бідними, але завжди прості, звичні, впізнавані, вони – як усі, хоча кожен із них є індивідуальним характером.

У комедії “Неаполь – мільйонер” головним героєм є водій трамвая Дженнаро Йовіне, сім’я якого переживає нелегкі часи під час Другої світової війни: дружина Амалія спекулює, син ледь не стає злодієм, дочка збезчещена і покинута. Дженнаро почувається чужим, забутим у власній сім’ї, але на нього чекає нове випробування: він потрапляє у німецький полон, звідки заледве порятовується. Страждання, пережиті Дженнаро у полоні, змінюють його. Він стає духовно сильнішим і тепер знаходить у собі сили пробачити дружині, поспівчувати збезчещеній дочці, втримати сина від фатального кроку. У комедії є елементи соціальної драми: людина в умовах війни вибивається з колії, але стає сильнішою, коли усвідомлює те зло, яке несе із собою війна, і повстає супроти неї.

Найкраща комедія Де Філіппо “Філумена Мартурано” була поставлена в театрі у 1947 р., а в 1951 р. екранізована особисто автором. У 50-х pp. вона пройшла тріумфальним маршем всіма сценами Європи, а в 1964 р. – кінотеатрами всього світу у новій екранізації, зробленій Вітторіо де Сіка (дещо змінений сценарій виправдовував і нову назву фільму – “Шлюб по-італійськи”). “Філумена Мартурано” за своєю драматичною конструкцією – комедія з ретроспективною дією, в якій усі події відбулися, так що героям зостається лише підсумувати прожите, яке, на щастя, виявляється добрим.

Філумена виросла в бідній багатодітній сім’ї, вона стала проституткою, щоб заробити на шматок хліба. Багатий комерсант Доменіко Соріано захопився нею, і багато років вона була його коханкою, домоуправителькою, хазяйкою на його підприємствах, тоді як він жив заради розваг. Доживши до 50-ти, Доменіко хоче одружитися “з порядною дівчиною” вісімнадцяти років, а Філумену прогнати. Але Філумена нагадує Доменіко, що має всі права називатися його дружиною, і відкриває йому, що в неї три сини, котрих вона виховала потай від Доменіко, і один із трьох – його син. Невдачливий холостяк усвідомлює, що він – батько вже дорослого сина, і вимагає, щоби Філумена зізналася, котрий з-поміж трьох його рідний син. Проте Філумена принципово мовчить, оскільки хоче, щоб Доменіко зрозумів велику істину: “діти є діти” і не настільки вже важливо, чи є вони рідними по крові. Доменіко врешті-решт згоджується, одружується з Філуменою і приймає як рідних усіх трьох її дітей.

У “Філумені Мартурано” Де Філіппо порушив гострі соціальні проблеми (суспільної нерівності, проблему “знедолених”, повій і безпритульних дітей), які щасливо вирішуються завдяки природній кмітливості, спритності та енергійності героїні. Філумена – найяскравіший і найбільш індивідуалізований з усіх характерів у комедіях Де Філіппо. Соціальна проблематика, оптимізм і ліричність зближують комедію Де Ф. зі сценаріями неореалістичного кіно. Близька до неореалістичного кінематографа й сама життєподібність у драматургії та режисерських інтерпретаціях італійського драматурга. У період розвитку інтелектуального театру Де Філіппо, драматург і режисер, дотримувався особливої театральної системи, яка передбачала правдоподібність деталей, побутовізм, цілковиту життєподібність. При цьому в його комедіях зустрічалися й філософські та політичні символи, а також прийоми “театру в театрі”: у “Філумені Мартурано” в першому акті героїня прикидається, що вона при смерті, щоб умовити Доменіко одружитися з нею, а після вінчання вмить “воскресає”. Розіграш – часте явище в комедіях Де Філіппо, нерідко драматург використовує і фарсові прийоми.

У комедії “Моя сім’я” головний герой – диктор радіо Альберто Стільяно – відчуває відчуження своєї сім’ї: його дружина Єлена захопилася грою в карти і майже розоряє сім’ю; син утікає з дому, сподіваючись стати кінозіркою; дочка Розарія вдає з себе “розкріпачену жінку”, вільну від моралі. Тоді Стільяно прикидається, що втратив голос і не може працювати. Лихо приводить до тями сім’ю: Єлена починає заробляти шиттям, їй більше не до карт; син повертається додому, та й Розарія, виявляється, була зовсім не такою “розкріпаченою”, як удавала, вона просто грала комедію… Коли батько зненацька заговорив, сім’я вже стала іншою: праця, солідарність, піклування одне про одного згуртували сім’ю. У комедіях Де Філіппо праця постає основою всього людського буття, герої його комедій завжди мають певний фах, який характеризує як їх самих, так і епоху. Комедії Де Філіппо описують звичаї та побут і знайомлять із найсучаснішими професіями європейського міста: тут трамвайники та працівники радіо, комерсанти і журналісти, продюсери кіно й актори театру.

Незвичною є комедія “Де Преторе Вінченцо”. Головний її герой називає себе “представником найдавнішої професії”: Вінченцо став злодієм, тому що в нього не було іншого вибору. На трагічний фарс схожа фінальна сцена: смертельно поранений поліцейським, злодій в останні хвилини життя бачить сон, в якому він постає перед судом Господа Бога, якому сповідається: “Зрозумійте мене, Господе Боже, я крав не від доброго життя, повинен був я щось їсти? Таких, як я, багато”. Господь Бог прощає Вінченцо, залишає його в раю та просить лише потурбуватися про те, щоб неписьменного Вінченцо навчили правил поведінки.

Проблема злочинності є центральною і в іншій трагічній комедії – “Мер району Саніта”, де головний герой Антоніо Барракано, “хрещений батько” мафії в одному з неаполітанських районів, намагається допомогти своїм підлеглим, навіяти їм думку про правосуддя і моральність. Антоніо добре знає своїх “підданців”, він мудрий і добрий, але переробити суспільство він не в змозі і у фіналі п’єси гине від кулі одного з бандитів.

Комедії Де Філіппо завжди тонко поєднують комічне і сумне, але у двох останніх наявні вже й трагічні нотки, що порушує жанрові закони, за якими у комедії не повинна змальовуватися смерть, тим більше не повинно бути трагічного фіналу.

60-і роки в Італії – це роки надінфляції, що й пояснює появу у творчості Де Ф. сумних комедій, у яких поряд із темою злиднів виникає тема ілюзорності світу. Це – “Мистецтво комедії” (“L’arte della commedia”, 1965), “Циліндр” (1966). Остання п’єса Де Філіппо – “Іспити не закінчуються ніколи” (1973). У “Мистецтві комедії” мовби стирається грань між театром і життям; автор навмисно приховує таємницю своїх персонажів: чи це були справжні лікар, священик і вчителька, а чи тільки актори, що зіграли ці ролі перед новим міським мером? У комедії “Циліндр” красуня Рита заманює клієнтів, бере гроші, а потім випроводжає, налякавши картиною “чоловіка-покійника”, котрий начебто помер дві години тому. А її чоловік щоденно розігрує роль покійника, як Рита – роль пропащої жінки: таким є їхній “моральний” спосіб заробляти гроші на хліб і картоплю. Але якось до Рити приходить божевільний старий, котрий платить їй півмільйона лір (сума в умовах інфляції невелика, але все ж значна) за те, що вона не позбавляє його ілюзії володіння (насправді старий навіть і не доторкався до Рити). Сам циліндр стає символом примарності існування. Перу Де Філіппо належить і єдина історична драма “Томмазо Д’Амальфі” (1963) про вождя народного повстання в Неаполі XVII ст.

На театр Де Філіппо вплинула драматургія Л. Піранделло, старовинна комедія дель арте та веристська драма. Де Ф. писав свої комедії неаполітанським діалектом, деякі з них він згодом особисто перекладав літературною італійською мовою. У 1977 р. була створена опера Ніно Роти “Неаполь-мільйонер”. В останні роки життя Де Філіппо організував у Флоренції школу молодих драматургів, у 1981 р. – схожу драматургічну студію в Римі, за що його почали величати “професором Едуардо”. В Італії існує традиція: видатних людей називають інтимно, лише на ймення, мов королів, як, приміром, іменують Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті, а з-поміж поетів – Данте Аліг’єрі. Де Філіппо італійська преса часто величала просто Едуардо – найвища шана для драматурга.

Комедії Де Філіппо завдяки гуманістичному пафосу та народності стали явищем світового театру XX ст. В Україні також поставлено ряд його п’єс, зокрема “Філумена Мартурано” (Київський український театр ім. І. Франка, 1957; Київський російський театр ім. Лесі Українки, 80-і pp.), “Вертеп пана Куп’єлло” (Дніпропетровський український театр ім. Т. Г. Шевченка, 1966), “Циліндр” (Київський молодіжний театр, 1983), “Людина і джентльмен” (театр-студія при Київському театр, ін-ті, 1989). Українською мовою окремі п’єси Де Ф. переклав А. Перепадя та ін.

І. Полуяхтова