Цивільний подвиг Василя Стуса
Після Шевченко, напевно, не знала Україна такого поета з такою чесною й відкритою цивільною позицією, яким був Василь Стус. Він з’явився в той період, коли особливо гостро встала проблема вибору перед кожним інтелігентом: або ти граєш за правилами, продиктованими системою, і вчасно одержуєш свою “пайку” у вигляді заробітної платні, або свідомо говориш “ні”, і висловлюєш свої думки вголос, а не десь на кухні, і тоді ти точно знаєш, що може зробити з тобою державна система. Важко бути таким, як Василь Стус, важко от так виважено прийняти
Як добре те, що смерті не боюся я
И не запитаю, важкий ль мій хрест,
Що перед вами, судді, не хилюся я
У передчутті безвісних верст
Один раз ми їхали з мамою в поїзді в одній купі із чоловіком (дуже високої посади), і він зізнався, що вчився разом зі Стусом, тільки на рік пізніше. Отож цей уже літній чоловік сказав, що він не розуміє Василя, не розуміє, чого той почав виступати: “Ну й жив би, як всі, ні, йому не потрібно, як всі, він чогось хотів більшого. Ну й одержав те, до чого йшов.
Донеччина, що під час розвитку вугільної промисловості заповнилася пришедшими на заробітки з Росії, здебільшого розмовляє на російському, ну не дуже російському, а “суржиком”, але все-таки мало розмовляє на українському! От і Василь, мов, розмовляв би й писав росіянином. У нього ж була сім’я, син ріс, а він їх не пошкодував. Мене в глибині душі вразили слова Стусового “земляка”, тому що для мене Стус – це Людина, що навіть в умовах табірного життя зберегла почуття людського достоїнства, зберегла віру у свій народ:
Народ мій, до тебе я відвертаю,
Як у смерті обернуся я кжизни.
Він розумів, що приніс жертву заради порятунку наших душ, щоб ми колись прочитали й задумалися над своїм життям, над долею України
“Мама, це що ж виходить? Це заради таких Василь Стус був у радянських таборах?” – звернувся я до матері. “Ні, син, – сказала мама, – заради тебе, щоб не тільки шматком ковбаси ти був удоволений, а хотів би бути вільною людиною на своїй землі”.