Цікава гра століть і жанрів (за романом У. Еко “їм “я троянди”)
Італійський прозаїк, журналіст, професор Болонського університету, почесний професор понад ЗО університетів світу. Письменник працює над науковими дослідженнями у різних галузях – в літературі, історії, філософії. Як теоретик літератури розширив уявлення про постмодернізм і масову культуру.
Всесвітньовідомі романи У. Еко: “Ім’я троянди” (1980), “Маятник Фуко” (1988), “Острів попереднього дня” (1995) та інші.
Перший роман “Ім’я троянди” одразу став широко відомим в усіх країнах світу, приніс письменникові визнання,
У. Еко лише італійською, англійською мовами, є активним науковим і громадським діячем.
На щастя, в моїх книгах і ясності, і неясності багато… Хай кожен інтерпретує, як хоче.
У. Еко
Чи бачили ви кінострічки американського режисера Хічкока, автора “фільмів жаху”, де звучить моторошна, пронизлива музика? Тривога, оціпеніння сковує всього тебе, коли чекаєш, що зараз потвора з-за рогу будинку накинеться – і ти загинеш у лапищах смерті. І чого боятися?
Такі враження виникали в мене, коли читався роман У. Еко “Ім’я троянди”. Книга двічі була відкинута, декілька днів не хотілося братися за читання, але, як щось таємниче і незвідане, вона знову і знову притягувала до себе. Це лабіринт, в який потрапляєш і не заспокоїшся, доки не виберешся звідки на свободу. Це кубик Рубика, який крутиш у руках, складаєш кольори, нервуєш, відкидаєш на деякий час – і знову берешся за справу.
З лабіринтом (різним) іноді вдається розібратися, з кубиком Рубика також. Він здається під натиском мого інтелекту, а от автору “Імені троянди” вдалося не кольори звести воєдино, він зумів поєднати лабіринти століть і жанрів, часу і простору, класики і сучасності.
Уявляю себе вже всередині лабіринту, де причаївся Мінотавр. Чи не схопить він мене? І раптом до рук падає нитка Аріадни. Ура! Є порятунок! Вперед! До теми твору!
Тож починаю з жанрів. Книга захоплює детективним початком. З’являється подібний до Шерлока Холмса персонаж (Вільгельм), який за допомогою дедуктивного методу вміє логічно виходити на істину: за слідами копит коня він може розповісти не тільки про окрас і повадки тварини, але чи й не про саме народження коника.
Це й історичний роман – мова йде про Середньовіччя, подаються описи бестіарію, монастирських келій, використовується лексика давніх часів.
Роман інтелектуальний та філософський. Тут є цікаві роздуми о. і спостереження, над якими варто замислитись: “знаки та знаки зна-2 ків використовуються тільки тоді, коли недостатньо речей”, або ж: $ “зло полюбляє діяти через посередників”.
ї-“- А от іще: “І природа терпить потвор. Адже вони частина божественного промислу”.
Це роман і містичний, і теософський, і політичний.
Вчитуюсь. Усвідомлюю серйозність авторського задуму – і раптом Еко ламає стіни лабіринту, все змішує, і розсипає перед тобою вже
різнокольорові квадратики… І стоїш посеред книги, як Іван-царевич на роздоріжжі.
Це детектив? Ні. Адже вчасно з’ясувати причини загибелі Адельма і завадити смерті монахів так і не вдається.
Політика раптом перескакує на якусь пародію, філософія – на сміх. Ну, от хоча б: “Вільгельм висловлює хитромудрі здогадки, як розгадати таємницю лабіринту… потім пропонується скуштувати сиру під ковдрою”, “Адсон читає самостійно, а потім зустрічається з дівицею, прекрасною і грізною, як налаштоване до битви військо”.
Та автор просто насміхається чи що? Виявляється, що так воно і є! Еко одягає маску іронічного детектива, виступає у ролі пародійно-са-тирико-філософського оповідача.
Вільгельму Баскервільському не вдалось відвернути жодного злочину, гинуть монахи, згорає в полум’ї пожежі абатство і безцінна бібліотека, не допоміг прославлений дедуктивний метод. Історія чотирнадцятого століття тут переплітається з легкою пародією не дев’ятнадцяте і виникає асоціація з творчістю Конан Дойля.
Автор використовує принцип замкненого простору, де життя йде за певним розкладом, з точно визначеним ритмом. Це є у хроніках чотирнадцятого століття, у той же час нагадує романи Джойса і Прус-та, а це вже XX століття.
Еко – справді гравець. Гравець інтелекту. Він примушує думати, співставляти, аналізувати.
Дочитую роман і запитує в себе: “До чого тут назва – “Ім’я троянди”?
Знову загадка. Містика. Але я докопуюсь. Виявляється, сам У. Еко це пояснював так: “троянда як символічна фігура до того сповнена смислами, що смислу в неї майже немає”. Це означає, що однієї інтерпретації бути не може – “назва повинна заплутувати думки, а не робити їх дисциплінованими”.
Кажуть, що геній – це 20 відсотків натхнення і 80 відсотків потіння. Я вважаю Еко генієм, бо він написав такий універсальний роман.
Якщо забути про скромність, то хочу назвати генієм і себе, бо не менше 80 відсотків потіння і мені довелося докласти, щоб продертися крізь ековські міжстолітні та міжжанрові переплетіння. То, може, тут десь просвічується і 20 відсотків?! Дуже сподіваюсь.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)