Чорна людина, або Я бедний Coco Джугашвили
Коркия Віктор Платонович (р. 1948) – поет, драматург. Представник другого покоління росіян постмодернистов. В 80-і рр. – член студії А. Арбузова, член поетичної групи “Московський час”, потім – “Задушевна бесіда”. Автор книги
Віршів “Вільний час” (1989), п’єси у віршах “Чорна людина, або Я бедний Coco Джугашвили” (1989). Своєрідне продовження останньої – “Член політбюро, або Ніч Святого Лаврентія” (уривок опублікований в 1991 р. у журналі “Обрій”).
До гибридно-цитатному способу створення персонажів звертається
Демифологизирующий характер “Чорної людини…” виявився співзвучний настроям, що заявили про себе в роки перебудови. Разом з тим відразу ж впала в око незвичайність цього добутку, першим із числа постмодерністських п’єс, що потрапив на росіянку сцену
Інтерпретація Леоніда Боткіна
П’єса Коркия – це ні на що не схожа відчайдушна й похмура клоунада. Щоб розіграти недавню вітчизняну історію у вигляді не тільки трагедії, але й фарсу (хоч і “кривавого”), щоб на потіху публіці “склеїти” вождя з “гіпсових осколків”, обробляючись, отже, не тільки з ним самим, але й з як і раніше розхожим міфом про Сталіна як про “велику людину”, – для цього потребни не тільки отстраненность автора, в 1953 р. ходившего ще під стіл пішки, але й відчуття реальної захищеності. Господи, невже впрямь скінчився той час, якщо автор може от так зубоскалити над тим, що воно не скінчилося?
Масштаби, наслідки, жах сталинизма многим здаються несумісними з балаганними підмостками. Сміятися можна над Муссоліні, над Геббельсом, над Гітлером – на здоров’я. “Великий диктатор” Чапліна, “Кар’єру Артура Уи” Брехта, “Звичайний фашизм” Ромма – будь ласка. Але над Сталіним? Коркия сміється. Мудра, зухвало незграбна конструкція п’єси разъята перед глядачем. Автор мордует Сталіна, Берия – але як? Граючи з ними й зі своїм твором, азартно відкручуючи ганчіркові морди й усіляко запрошуючи нас у цьому брати участь
Карнавал завжди був вільний і безстрашний. Так, зрозуміло, гротеск опускається до капусника. Зате капусник вийшов такий, що – із цими дикими фабульними стрибками й клоунськими кривляннями, із цією безцеремонною веселістю, із цією наростаючою абсурдністю, не позбавленої, втім, логіки, – піднімається до непідробленої фантасмагорії. Естетика цього твору стає політичною проблемою. До такої волі ми не звикли в будь-якому змісті. Не всі ми вийшли з гоголівського “Носа”.
Дарма читачі стануть шукати в п’єсі правду життя. Немає в ній правди життя
Хоча… К. Симонов запам’ятав міркування Сталіна на загальнокультурні, ідеологічні й життєві Теми – так міг би висловлюватися хіба що персонаж зощенковских оповідань. А. Ларіна повідомила, що підпилий Сталін кидав дружині в особу апельсинові кірки й недокурки. Або бавився, пускаючи тютюновий дим в особу маленькому Васі, підкладаючи під час нічних трапез помідори під членів Політбюро. Тобто поводилося як звичайне бидло. Міра співвідношення уяви й правди задана жанром п’єси. Спочатку під її назвою було виведено: “Трагифарс”, але, подумавши кілька місяців, драматург начертав замість: “Паратрагедия”.
Бєдний Coco! – от усе, що можна сказати із цього приводу. Жанр п’єси – ще й літературна вікторина. П’єса відкривається словами Берия: “Ще один останній протокол…” А Сталін починає свій перший монолог зі слів: “Усі говорять: немає правди на землі. Але правди немає й вище…” Так воно й котиться далі, цитатами з Пушкіна, натяками на Шекспіра, п’ятистопним ямбом. Найбільше Коркия переписує, крім “Бориса Годунова”, з “Моцарта й Сальери”. Воно й зрозуміло. Адже в обох п’єсах складні відносини двох друзів, тема отрути й т. д. Коркия примірив до Сталіна й Берия трагічні одяги, стилістику високої літератури. Вийшли блазнівські хламиди. Тому що автор прибудував все це до правди їхнього життя, до їхньої політичної стилістики. Змішав культурні ремінісценції із пропагандистськими штампами й карними звичками, Достоєвського (“сльоза дитини”) з Павликом Морозовим, Геродота з “Коротким курсом”, “кінь Джугашвили” з “папугою Пржевальська”. Вийшло щось начебто того бальзаму, що один раз після стукалок покуштували Дон Кихот і Санчо Панса. І навіть забористей. Щось у цьому є. Те пак щось є в п’єсі Віктора Коркия.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)