“Чому не можуть злетіти паперові журавлики?” (присвячено аварії на ЧАЕС)

“По ком звенит колокол?

Он звенит и по тебе…”

Е. Хемінгуей

… Маленька японська дівчинка смертельно хвора. І ніхто, ніхто не може їй допомогти, адже променеву хворобу не лікують. У дитини, проте, не згасає надія, їй хочеться вірити, що, зробивши з паперу 1000 журавликів і підкинувши їх у височінь, вона одужає і знову зможе бігати, купатися, сміятися; знову зможе жити. Минають дні; худенькі рученята невтомно ворожать над папером. Але надходить мить, коли недороблений журавлик падає на підлогу…

Чи думали наші батьки тоді, слухаючи

оповіді про Нагасакі й Хіросіму, що нас теж не обмине атомний вибух? Що прийде день у квітні 1986 року, і ми почнемо інакше рахувати прожиті роки – перший чорнобильський рік, три роки, десять літ? Хіба люди думали тоді, що у повсякденні вживатимемо слова “радіація”, “стронцій”, “атомна станція”? Чи думалось тоді, що після перших днів збентеження, дезінформації, нерозуміння, розгубленості, жаху, всі заплющать очі і… звикнуть. Всі ми звикнемо до фотографій дітей на сторінках газет, які волатимуть до читачів: “допоможіть… лейкоз… лікування тільки за кордоном… допоможіть…
Наталі… Сергійку… Олі…”. Ми звикнемо до того, що в покинутих домівках шарудітимуть брудні руки спекулянтів та мародерів, які відшукуватимуть дорогоцінності, ікони. Ми звикнемо до гендлювання посвідченнями ліквідаторів аварії на ЧАЕС і до того, що користуються пільгами найперше ті особи, в яких міцні лікті й зовсім нема серця.

Але одне питання мучить постійно: чому ми збайдужіли? Як могли ми піддатися масовому психозові “Моя хата скраю” і забути про пожежників, що тієї ж ночі воювали з вогнем? Вони – професіонали – прекрасно ж розуміли ситуацію й свідомо йшли в пекельний реактор. Вони ні на хвилину не забували, що спокій величезного міста і солодкий сон власної дитини залежать від них. Отож ішли, підставляючи свої груди і за нас з вами. А ми махнули рукою на тих нещасних, що повертаються до своїх похилених осель і живуть в зоні, добровільно відбуваючи покарання за чиїсь злочинні помилки й похибки і наперед знаючи, що ніколи не побачать волі, хіба що по смерті. Ми можемо просто не згадувати, що й нині на ЧАЕС працюють люди, і сьогодні важать здоров’ям, довголіттям.

Коли ж ми зрештою наважимось розплющити очі і озирнутись навкруги, з болем, з жахом побачимо бліді дитячі личка (їх найбільше шкода) і тоді здасться, що вони і є ті паперові журавлики, яким не вистачає сили злетіти…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

“Чому не можуть злетіти паперові журавлики?” (присвячено аварії на ЧАЕС)