“Чому не можуть злетіти паперові журавлики?” (присвячено аварії на ЧАЕС)
“По ком звенит колокол?
Он звенит и по тебе…”
Е. Хемінгуей
… Маленька японська дівчинка смертельно хвора. І ніхто, ніхто не може їй допомогти, адже променеву хворобу не лікують. У дитини, проте, не згасає надія, їй хочеться вірити, що, зробивши з паперу 1000 журавликів і підкинувши їх у височінь, вона одужає і знову зможе бігати, купатися, сміятися; знову зможе жити. Минають дні; худенькі рученята невтомно ворожать над папером. Але надходить мить, коли недороблений журавлик падає на підлогу…
Чи думали наші батьки тоді, слухаючи
Але одне питання мучить постійно: чому ми збайдужіли? Як могли ми піддатися масовому психозові “Моя хата скраю” і забути про пожежників, що тієї ж ночі воювали з вогнем? Вони – професіонали – прекрасно ж розуміли ситуацію й свідомо йшли в пекельний реактор. Вони ні на хвилину не забували, що спокій величезного міста і солодкий сон власної дитини залежать від них. Отож ішли, підставляючи свої груди і за нас з вами. А ми махнули рукою на тих нещасних, що повертаються до своїх похилених осель і живуть в зоні, добровільно відбуваючи покарання за чиїсь злочинні помилки й похибки і наперед знаючи, що ніколи не побачать волі, хіба що по смерті. Ми можемо просто не згадувати, що й нині на ЧАЕС працюють люди, і сьогодні важать здоров’ям, довголіттям.
Коли ж ми зрештою наважимось розплющити очі і озирнутись навкруги, з болем, з жахом побачимо бліді дитячі личка (їх найбільше шкода) і тоді здасться, що вони і є ті паперові журавлики, яким не вистачає сили злетіти…