Читаючи роман М. Салтикова-Щедріна “Добродії Головлеви”

Роман М. Е. Салтикова-Щедріна “Добродії Головлеви” коштує в ряді кращих добутків російських письменників, таких, як Гоголь, Гончарів, Тургенєв, що зображували життя дворянства. У романі з величезною викривальною силою розкриті всі пороки суспільства, породжені в Росії пануванням поміщиків, у ньому показана неминучість морального й фізичного руйнування паразитичної особистості. Письменник зобразив історію морального опошлення й вимирання сімейства поміщиків Головлевих. Воно є збірним художнім образом, у якому автор узагальнив всі

типові риси побуту, вдач, психології поміщиків напередодні скасування кріпосного права й після її

Читаючи роман, випробовуєш почуття глибокої ворожості до його героїв. Члени сім’ї постійно ворогують між собою, лаються через спадщину. Слова “бельбас”, “викинув”, “мерзотник”, “негідник”, “негідник” були звичайними а цим сімейством. У чому ж справа? Може бути, їхнє життя повне тягот і позбавлень, тому вони так озлобилися? Зовсім ні. Будинок – повна чаша. Орися Петрівна – глава сімейства, все своє життя поклало на “округлення” володінь. Ця владна жінка протягом тривалого

часу одноосібно керувала великим маєтком і завдяки своїй енергії зуміла удесятерити особистий стан

Пристрасть до нагромадження взяли в Орисі Петрівні верх над материнськими почуттями. Наприклад, її реакцію на смерть дочки Салтиков-Щедрін показує як почуття невдоволення насамперед тим, що покійниця залишила їй “своїх двох щенят”. Таке відношення Орисі Петрівни до власної дочки й внучок. Не краще вона ставиться й до синів, заохочуючи їх до лицемірства, нашіптуванню заради “кращого шматка на блюді”. Діти розділялися на “мазунчиків” і “осоружних”. Міняючи мазунчиків і розбещуючи їх таким відношенням, мати заглушала в них природне почуття любові до батьків. Фізичне покарання дітей було звичайним явищем у сім’ї. І все це робиться начебто заради сімейного благополуччя, тобто для блага цих же дітей, яких Орися Петрівна спотворила своїм вихованням

Зовсім забитий і пішов у себе ” Пашка-Тихоня”; прожив куплений йому матір’ю будинок у Москві й тепер животіє ” Степанко-Бельбас, осоружний син”; “на кислому молоці й попсованій солонині” виховуються сирітки-онученята. Такі попередні підсумки поміщицького виховання

Від глави до глави малює Салтиков-Щедрін картини тиранії, морального каліцтва, що випливають одна за інший смертей членів головлевского сімейства. Замкнений у задушливій і брудній кімнаті, позбавлений навіть одягу і їжі, спився про самітність Степанко-Бельбас. Умер Павло, маєтком якого негайно заволодів Иудушка Головлев.

Трагічно зложилося життя спадкоємців Орисі, чиє знівечене дитинство і юність штовхнули їх на шлях розпусти й загибелі. Наприкінці життя перед Орисею Петрівною з’являються підсумки її діяльності, що була підпорядкована безсердечній корисливості й формуванню “нелюдів”.

Найстрашніший з них – Порфирій, ще в дитинстві прозваний Иудушкой. Деспотична обстановка в сім’ї привела до того, що Порфиша навчився прикидатися ласкавим синком, підлещувався перед матір’ю, лабузнився, показував, що він – “весь слухняність і відданість”. Удавана шанобливість заради одержання кращого шматка або запобігання покарання зробила Иудушку лицеміром. Риси корисливості розвилися в ньому до межі. Він поступово прибрав до рук всі капітали матері, прирік цю колись грізну й владну господарку головлевскои сім’ї на самітність і сам зробився владарем всіх головлевских багатств

Письменник неодноразово порівнює Иудушку з павуком, що ссе кров своїх жертв. Иудушка – садист, він знаходить у стражданнях інших насолода. Його моральне збідніння так велике, що без найменшого здригання, прикриваючи ласкавими мовленнями своє щире “я”, Иудушка прирікає на загибель по черзі кожного із трьох своїх синів – Володимира, Петра й дитину Володьку

Иудушка – пустослов. Він “зудил, набридав, тиранив” своїми мовленнями навколишніх. Він міг словами, як сказав про нього один селянин, “згноїти людини”. По визначенню Салтикова-Щедріна, Иудушка не просто говорить, а виливає “маси словесного гною”. Свої лиходійства Иудушка робить як самі звичайні справи, “потихонечку до полегонечку”, а що найжахливіше – “за законом”. Так письменник показував захищеність Иудушки-Кровожера законами влади й релігії. Адже він з більшим мистецтвом користувався такими прописними істинами, як шанування сім’ї, релігії й закону. І хоча всі вважають його кровожером, маючи повне на те право, він може заперечити їм, що юридично він діє зовсім правильно.

Письменник показав в особі Иудушки людини незначного, недоумкуватого, нікчемного. Але разом з тим це уособлення незначності тримає в підпорядкуванні й страху навколишніх, доводить їх до загибелі, і відбувається це тому, що незначність Иудушки і йому подібних опирається на кріпосницьку мораль, на закон і релігію. У своєму творі Салтиков-Щедрін викриває власників-визискувачів взагалі, заперечуючи соціальні й політичні принципи дворянсько-буржуазного суспільства, виносить смертний вирок історично приреченому класу поміщиків-кріпосників

Зовсім забитий і пішов у себе ” Пашка-Тихоня”, прожив куплений йому матір’ю будинок у Москві й животіє ” Степанко-Бельбас, осоружний син”; “на кислому молоці й попсованій солонині” виховуються сиротки внучки. Такі попередні підсумки поміщицького виховання

Від глави до глави малює Салтиков-Щедрін картини тиранії, морального каліцтва, що випливають одна за інший смертей членів головлевского сімейства. Замкнений у задушливій і брудній кімнаті, позбавлений навіть одягу і їжі, спився про самітність Степанко-Бельбас. Умер Павло, маєтком якого негайно заволодів Иудушка Головлев. Трагічно зложилося життя спадкоємців Орисі: знівечене дитинство і юність штовхнули їх на шлях розпусти й загибелі. Наприкінці життя перед Орисею Петрівною з’являються підсумки її діяльності, що була підпорядкована безсердечній корисливості й формуванню “нелюдів”.

Найстрашніший з них – Порфирій, ще в дитинстві прозваний у сім’ї Иудушкой. Деспотична обстановка в сім’ї привела до того, що Порфиша навчився прикидатися ласкавим синком, підлещувався перед матір’ю, лабузнився, показував, що він – “весь слухняність і відданість”. Удавана шанобливість як спосіб одержання кращого шматка або запобігання покарання – це спосіб, що, усе більше розвиваючись надалі, зробив Иудушку лицеміром. Риси корисливості розвилися в ньому до межі. Він став власником Головлева, опанував маєтком брата Павла, прибрав до рук всі капітали матері, прирік цю колись грізну й владну господарку головлевской сім’ї на самітність і животіння й сам зробився владарем всіх головлевских багатств

Письменник неодноразово повторює порівняння Иудушки з павуком, що ссе кров своїх жертв. Иудушка – садист, він знаходить у стражданнях інших насолода. Його моральне збідніння так велике, що без найменшого здригання, прикриваючи ласкавими мовленнями своє щире “я”, Иудушка прирікає на загибель по черзі кожного із трьох своїх синів – Володимира, Петра й дитину Володьку

Иудушка – пустослов. Він “зудил, набридав, тиранив” своїми мовленнями навколишніх. Він може словами, як говорить про нього один селянин, “згноїти людини”.

Але запас його слів визначається запитами павука-поміщика й тому вкрай бідний. По визначенню Салтикова-Щедріна, Иудушка не просто говорить, а виливає “маси словесного гною”. Свої лиходійства Иудушка робить як самі звичайні справи, “потихонечку так полегонечку”, а що найжахливіше – “за законом”. Так письменник показував захищеність Иудушки-Кровожер законами влади й релігії. Адже він з більшим мистецтвом користувався такими прописними істинами, як шанування сім’ї, релігії й закону. І хоча всі вважають його кровожером, і з повним на те правом, він може заперечити тим, що юридично всі їм дотримується правильно.

Письменник показав в особі Иудушки людини незначного, недоумкуватого, нікчемного. І разом з тим це уособлення незначності тримає в підпорядкуванні й страху навколишніх, доводить їх до загибелі, і відбувається це тому, що незначність Иудушки і йому подібних опирається на кріпосницьку мораль і закон. Своїм добутком письменник-сатирик виніс смертний вирок історично приреченому класу поміщиків-кріпосників