Роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” мав ще й інший авторський заголовок – “Пропаща сила”. Хоч постав він із цензурних міркувань, але цілком виражав авторську ідею. “У ній ключ до розуміння і художнього задуму загалом і зокрема центрального персонажа твору, якого письменник змалював у всій суперечливості характеру, у всій складності його бентежної долі. У ній – роздуми художника про незреалізовану, “пропащу силу” людини, яка народжена була для справ, можливо, значних і прекрасних, але так і не розкрилася в своїх потенційних
якостях і можливостях”, – зазначав О. Гончар. У центрі роману образ Чіпки – селянина-бунтаря, невтомного шукача правди, котрий зрештою зійшов на криву стежку і став “пропащою силою”. Батька свого Чіпка не знав, ніколи не бачив. Його мати – убога селянка Мотря жила зі своєю матір’ю, ледве перебивалася випадковими заробітками у багатих сусідів. У холоді, у постійному недоїданні ріс малий Чіпка. Єдиною відрадою у його сирітстві була баба Оришка. Дитяче товариство його не приймало: безбатченко, злидень. Мав від ровесників тільки стусани та образи. Незлюбив він це товариство, похмуро дивився
на ровесників і тікав від них до баби – у світ казки та життєвої мудрості. Усім цікавився – і птахами, і землею, і Богом. Діставав наївні пояснення, що відповідали знанням та світогляду не лише баби Оришки, а й усього тодішнього селянства, та сприймав їх не на віру, а критично, що свідчило про глибокий природний розум хлопця. Ще з раннього дитинства, часто битий долею, ровесниками і матір’ю, хлопець ріс замкнутим, відлюдкуватим. Бабине лагідне, тепле слово вкладало в його голову почуття справедливості й доброти. Мав він добру пам’ять і гнів на прояви несправедливості. Його серце “ніколи на прощало нікого, коли бачило яку помилку… І росло лихо в його серці – і виросло до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони…” Школи, найпримітивнішої науки грамоти він не знав, як і всі селянські діти тих часів. Та й селянські “класи” – гуси, свині – його оминули: не було їх на хазяйстві. Тому вже у 12 років пішов у життя, у найми, і мало не спалив хазяїна за те, що той побив його за непослух. Відтоді й залягла в його серці ненависть на долю, “що поділила людей на хазяїна й робітника”. Вразлива душа й допитливий розум прискорюють визрівання в Чіпці духу про-і тесту й непокори. Його добре, гаряче серце, розбуджене побаченим та почутим,! довго не могло заспокоїтися. Розповіді діда Уласа про кріпацьку неволю, зокрема1 про нещасливу долю батька, важким каменем придавили душу Чіпки. Мученим, стражденним побачив Чіпка свого батька. Найтеплішими словами звернувся до нього. А звинувачував тільки в одному: чом він не вирізав, не випалив злих панів. І раптом Чіпці пощастило: якимось дивом перепала йому з Мотрею від далекого родича земля. Закипіла робота. Невтомно працює Чіпка і на своєму полі, і на чужому: найнявся косарем сіно косити. “Настали жнива – місячної ночі жне”. Незабаром з’явилася і корова, і конячина на хазяйстві. Там, на цьому полі, він і зустрівся з дівчиною, що видалася йому неземним створінням – польовою русалкою. З першого погляду полюбив її. Змінився хлопець, “з лиця спала давня туга”, став веселішим, привітнішим. Та раптом все померкло, все зникло: і надії, і сподівання. Нема землі! Сільська влада разом з суддями відібрали у Чіпки землю і віддали за хабар іншому. Це жахлива трагедія для хлібороба. Це – вічні найми. У тяжкому горі й кохання забулося, зник чарівний образ Галі. З пекучою ненавистю до хабарницького світу законників забрів Чіпка до шинку та там і потонув у горілці. “Що тепер я? Людський попихач, наймит?.. Пропало… все пропало!..” – так тверезо оцінює своє становище п’яний Чіпка. І пішло. Увесь нехитрий його статок поплив у шинок. Горілка вигнала й матір з дому. Із своїми новими товаришами – п’яницями й дрібними злодіями вдень мерз у нетопленій хаті-пустці, а вночі пропивав останнє. Коли вже не було чого пропивати, його компанія вирішує обікрасти пана. Чіпка йде знехотя, опинаючись, але коли дійшло до того що, викриті сторожем, мало не піймалися, він нападає на сторожа, прибиває його, що й допомогло злодіям втекти безслідно. Він і далі вів безпутне життя, хоч і робилося воно йому противним, “та заллє очі – мовчить”. Але тут збунтувалися кріпаки – пішли до пана правити гроші за два роки служби після знесення кріпацтва. Посередник із становим не змогли втихомирити піщан, викликали роту солдатів. Почалася розправа різками. Ось упав дід Улас, що якоюсь мірою заступив йому батька і вчителя. Чіпка побачив це. Закипіло його серце. Він почав кричати: “Братця! Не дамо глумитися над нами! Не дамо знущатися над дідом! Ходім, братця! Тимофію! Петре! Якиме! Збирайте громаду докупи! Не дамо, братця!” Кричав, аж поки його солдати не схопили та не відшмагали. Тут він побачив справжню ціну і давньому товаришеві Грицьку, і теперішнім. Найбільше ж пекла його кривда і наруга над ним самим і над народом. “Ой! Дорогою ціною заплатять вони за неї! За ті сльози, за ту кров, що сьогодні безневинно пролито… будуть вони довіку мучитися, до суду мордуватися!” – каже Чіпка. Отут у нього й визріває план помсти: “Станьмо краще такими людьми, як усі, – приймемось за роботу, удень будемо працювати… а ніч-матінка – і научить, і скаже, де наше лежить…” Чіпка мириться з матір’ю, йде до сусіднього пана на заробітки молотником. Разом із матір’ю лагодив хату, обновляв своє господарство. І ніби забув про злодійське товариство. Та ночами став пропадати. А як наслідки – чутки по селу про розбої та крадіжки. У тих розбійницьких мандрах і завело його на москалів хутір, де він знову зустрівся з своїм коханням – Галею. Вони обвінчалися. От тільки умову Галя поставила нелегку – кинути розбійництво. Та все ж він її на якийсь час прийняв. Одруження принесло і багатство, і щастя у двір Чіпки. З багатим Чіпкою інакше почало поводитися і начальство, і просте селянство. До того ж він відзначався добротою – допомагав у біді. То ж не диво, що під час перших виборів у земство громада висунула його у виборщики, а потім у гласні, навіть у члени управи потрапив. На виборах він тримав руку за селянство, радив “кожному себе стерегти, громаду, а не даватись знову панам у руки”. Обраний у члени управи, “лагодився Чіпка громаді служити – збирався добро робити”, а “давнє забути й слід його загладити”. Швидко схаменулися пани-земці, повернули закон на свій бік – і вивели Чіпку з управи. Його скарга губернатору нічого не змінила. І знову: де ж правда на світі? Це вже було останньою краплею, яка переповнила все і вивела Чіпку на шлях сліпого розбою. Він став ватажком розбійницької ватаги. Роз’юджує себе горілкою, щоб легше було вбивати, і грабує всіх підряд. Останнє пограбування – вирізав усю родину козака-селянина. Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест, кров загублених жертв, смерть невинних людей невитравним тавром заплямовують Чіпку. Із правошукача він перетворився на звичайного кримінального злочинця. Отже, найблагородніші пориви перекреслюються злочином. Невміння знайти справжні шляхи боротьби проти гнобителів і кривдників, “крива стежка” бунтарства і зробили Чіпку “пропащою силою”.
