Тепла погода. Ясний, радісний, хоча і не сонячний день. Дивна особа у темному теплому пальті на ваті, у темних окулярах, у калошах, з парасолькою в чохлі, сідає на візника і наказує підняти верх. Здивований візник намагається щось перепитати, але раптом розуміє, що питання задавати даремно: вуха його пасажира закладені ватою. Ну що ж! Поїхали! Куди? Подалі від сьогодення, поглибше в минуле, до давніх мов, до улюбленої грецької – та куди завгодно, аби подалі від дійсності, від реального, такого страшного і незрозумілого життя. Ні, це не герой фільму
жахів і не найманий таємний агент. Це вчитель Бєликов, герой оповідання Чехова “Людина у футлярі”. Ця людина вже за життя поховала себе у своїх чохольчиках і футлярах, у непроникній оболонці, яку сама собі створила. Ну та Бог з ним, як хоче, так і живе. І було б це його особистою справою, якби жив він у нірці, як премудрий піскар, що “жив – тремтів і вмирав – тремтів”. Але Бєликов, тремтячи сам, п’ятнадцять років змушує тремтіти всю гімназію – й учнів, і вчителів. Учням він знижує бали з поведінки, вимагаючи виключення невгодних, колегам натякає на те, що є “вищі інстанції”. Тремтить усе
місто: “бояться голосно говорити, посилати листа, знайомитися, читати книги, бояться допомагати бідним, учити грамоті…” Хто боїться, у того в очах двоїться, тому і терплять Бєликова, вбачаючи в ньому вже не рядового вчителя – маленьку людину, а велику загрозу. І Бєликов дійсно становить загрозу. От він піднімається до вчителя Коваленка. Щоб “полегшити душу”, як доброзичливець і старший товариш, застерегти: “Ви катаєтеся на велосипеді, а ця забава зовсім не пристойна для вихователя юнацтва”. Справа не у велосипеді, а в життєвій позиції: “Поводитися потрібно дуже, дуже обережно”. Зненацька Коваленко знімає з вовка овечу шкуру: “Я не люблю фіскалів”. Уперше в житті Бєликов почув правду про себе. Уперше злякалися не його, а він когось. Цього виявилося досить, щоб на обличчі Бєликова відбився жах. Але страх і жах – рушійні пружини підлості, що перетворила доброзичливця в донощика, який вважає за свій шляхетний обов’язок “докласти пану директору”. Коваленкові досить було тільки “пхнути” Бєликова, щоб той “покотився сходами, гримлячи своїми калошами”. Падаючи по сходинках, він падав у власних очах. Він скочувався з тієї висоти, на яку сам себе і водрузив, підтримуючи свою значущість страхом, яким, як страшною інфекцією, заражав усіх. “Випихання” з нормального людського середовища цілком вистачило для того, щоб Бєликова випхали з життя. Почата Пушкіним і Гоголем галерея образів “маленьких людей” знайшла своє гідне продовження в образі Бєликова. Ми співчуваємо померлим від горя Виріну і Башмачкіну, вмерлому від страху Черв’якову, зневажаємо премудрого піскаря. Але ж ніхто з них не заважав іншим – вони жили за принципом: “Моя хата скраю”. Бєликов же в’їхав зі своєю хатою в чуже життя, безпардонно і нещадно руйнуючи його. Після смерті його обличчя, звільнене від страху, нарешті стало веселим і лагідним. У труні Бєликов виглядав по-людськи. От чому, як пише Чехов, “ховати таких людей, як Бєликов, це велике задоволення”. Його смерть – натяк, слабка надія на інше, вільне, життя, і навіть цього досить, щоб душа отримала крила. Але… “скільки ще таких людей у футлярі залишилося… і скільки їх ще буде…” Ні, не смішний, а страшний Бєликов і йому подібні. Бєликов – білий. Не чистий, як перший сніг або фата нареченої, а позбавлений кольору, знебарвлений від народження альбінос – але не зовні, а внутрішньо ніякий. У постійному чорному футлярі він заживо поховав себе, тому що труна – це останній, довічний футляр, а будь-який футляр – труна за життя.
