Чи може визначати життєву позицію приклад батьків і дідів
Коли я згадую період життя Т. Г. Шевченка у Новопетровському форті, у моїй уяві постають кадри фільму С. Бондарчука “Тарас Шевченко”. Переді мною постає зосереджене обличчя поета, гнівний, проникливий погляд його очей, насуплені брови, міцно стиснуті вуста, коли він бачить знущання над солдатами-рекрутами. Невеселі думки обгортають поета, коли він дивиться на голодних казахських дітей. В погляді його поєднуються біль і ласка, турбота і переживання за їх долю. Шевченко чим може ділиться з дітьми, стверджуючи непереможну силу добра своєї
Взагалі у моїй уяві образ Т. Г. Шевченка асоціюється з образом людини, яка завжди оповита думками про тяжку долю простих людей. Це, дійсно, поет, який жив життям народу і заради народу, самовіддано боровся за добро і правду, не був байдужим до людського горя. Можливо, в моїй уяві образ Шевченка постає більш трагічним, ніж у автора, але саме таким я бачу геніального митця. Якою поетичністю віє від звичаїв і традицій українського народу! Здавна українці любили оточувати себе красою, цінували її, і це відбилося у їхніх обрядах. Звичаї та традиції виникли дуже давно, відшліфовувалися віками. І мали не лише магічну
Засвоюючи досвід своїх пращурів, дівчата, виготовляючи вінки, знайомилися з рослинами-оберегами, засвоювали основи народної медицини, які потім так потрібні були у житті. Таким чином, у низці звичаїв, пов’язаних з дівочим вінком, відбилися кращі риси українського національного характеру: потяг до краси, художній смак, чесність, порядність, працьовитість, вправність та відчуття нерозривної єдності з природою.
Зараз вінки дівчата носять лише на сцені під час виступів художньої самодіяльності. І не дуже дбаю іь про те, щоб вони були охайні, зі смаком і до лиця. Таке штучне відродження традицій великої користі не дає, лише нагадує “гопачно-горілчану” Україну часів давніх інтермедій.
Батько і мати – найближчі люди для кожного з нас. У багатьох ця близькість існує завдяки родинним зв’язкам. Як кожна гілочка, і велика, і мала, не може існувати самостійно – вона є частиною великого дерева, так і кожна людина є частиною великого роду, з Яким нерозривно пов’язані її життя, її доля. Колись родинне дерево дуже шанували. Вірили, що крізь родовий зв’язок передаються всі надбання попередніх поколінь, безцінні душевні багатства батьків. Можна впевнено стверджувати, що герой твору Б. Харчука успадкує національний дух і волелюбність від дідуся, оптимізм і веселу вдачу від бабусі, мужність і відвагу від батька, хоча його ніколи не бачив. Хлопець своїми вчинками ніколи не затьмарить гідності свого роду, навпаки, своєю працею ще додасть слави до прекрасної скарбниці родового духовного багатства.
На жаль, зараз приділяється небагато уваги підтриманню родової честі і поваги до своїх предків. А таки треба завжди пам’ятати про своїх родичів, близьких і далеких, пам’ятати, що ти не окрема гілочка, а частина великого сплетіння багатьох поколінь. І кожен повинен оберігати гідність свого роду, продовженням якого він є.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)