Чеховські характери і ситуації у творах пісменников
Просвітництва і якому протистояла богошукаюча частина російських класиків:
“Русская классическая литература противостояла такому самовозвеличению ума достаточно последовательно, хотя и не все избежали рассудочного соблазна. Рассудок слишком ограничен, чтобы положиться на него. Вера выше разума и не может поверяться логическими расчетами. Таков тот духовний итог, к которому, приняв помощь Всевышнего, пришел праведний Иов, видержавший своє великое испытание” (1, 647).
Характерно, що безіменний старець висловлює глибоку віру у
Це говорить людина, життя якої було нелегким, часто і трагічним у випробовуваннях. Пішки пройшов усю Росію, тяжко наймитував, у чужій землі поховав дружину…
Своєю мудрою безпосередністю він зміцнює віру у серці Ліпи.
Торжествує зло Аксіны, яка вигнала убиту горем Ліпу. Однак закономірна еволюція зла, носії якого, ставши
– Здравствуйте, Григорий Петрович!
И мать тоже поклонилась. Старик остановился и, ничего не говоря, смотрел на обеих; губы у нєго дрожали и глаза были полны слез. Липа достала из узелка у матери кусок пирога с кашей и подала ему. Он взял и стал єсть” (З, 450).
Як бачимо, руками милосердної Ліпи Бог подає грішнику милостиню. Добро торжествує над злом.
Чехов розвивав і вдосконалював проблему аналітичного підходу до дійсності, що було властиво творчості М. Гоголя і Ф. Достоєвського, сам визнавав незаперечний вплив М. Лєскована власну творчість. Лаконізм, стислість, відкидання зайвого і несуттєвого бере початок, безперечно, від кращих традицій прози О. Пушкіна та М. Лєрмонтова. Однак А. Чехов був водночас сміливим експериментатором як у прозі, так і в драматургії. Про новаторство письменника свідчать і самобутність архітектоніки, і сюжету, і групування персонажів, усі елементи внутрішньої організації твору.
Естетичну основу романтизму становив міф, реалізму – тип. У Чехова спостерігаємо той реалізм, який, за висловом М. Горького, підноситься до “глибоко продуманого, одухотвореного символу”. Власне, це той реалізм, де типізація трансформується у символіку.
Такими типамисимволами виступають у Чехова як конкретні персонажі, так і цілі образні концепції, соціальні. системи загалом. Міщанська вульгарність, нікчемність інтересів, деспотизм і деградація елітарних прошарків, соціальна невлаштованість – усі ці реалії часу стають магістральними у творчості письменника 90х рр.
Характери і ситуації у творчості Чехова як майстра соціального типажу стали класичними образами-символами.
Такими виступають персонажі з оповідань “Іонич” і “Людина у футлярі”. Перший з них молодий лікар Старцев Дмитро іонич, який спочатку прагнув корисних і цікавих справ, так і не зміг протистояти обивательському, фальшивому середовищу, згодом стає схожим на тих, кого до цього не сприймав і навіть ненавидів. Еволюція героя є досить повчальною і узагальнюючою: здібні та енергійні Старцеви стають у відповідних умовах іоничами.
Характерно, що подібну еволюцію спостерігаємо і в оповіданні “Лялечка” (1901) М. Коцюбинського, де зображено свофідне перевтілення революційно мислячої і безкомпромісної вчительки Раїси Левицької у самовдоволену обивателькуконформістку. Правда, у Коцюбинського наявний і такий аспект, як розвінчання ліберальнонародницької моралі з позуваннями, гучними фразами, із завуальованим презирством до простого народу.
Еволюція ж чеховського Старцева, що поступово трансформується просто в “Іонича”, носить дещо інший характер, хоча посвоєму закономірна: людина з благородними намірами виявилась безсилою перед спокусами обивательського світу з культом наживи, снобізмом, із примітивністю смаків, дріб’язковістю інтересів.
Засудження духовної деградації, чиновницьке здичавіння інтелігенції – магістральна проблема “маленької трилогії” А. Чехова, що складається з оповідань “Людина у футлярі”, “Агрус”, “Про Кохання “. Класичною ознакою страху стали слова учителя гімназії Бєлікова з оповідання “Людина у футлярі”: “Как бы чого не вышло!”
Сам Бєліков і зовні, і внутрішньо уособлює все мертвотне (характерно, що він є викладачем старогрецької, тобто мертвої мови), яке не здатне і не бажає сприймати здорову думку, наганяючи страх на всіх і вся: його боялись і вчителі, і директор, і чиновництво міста, які під впливом бєліковської формули останні п’ятнадцять років жили у постійній тривозі.
Бєліков, який постійно стежив за поведінкою колег, втручаючись і в їхнє особисте життя, став символом не тільки своєї епохи. У цьому класичному образі втілені найгірші риси тієї частини чиновництва, яка завжди утверджувала режим шпигунства і доносів.
Окремою темою у прозі Чехова виступає доля безталанної дитини, яка стає заручницею антилюдяних соціальноетичних відносин.
Трагізм дитини як жертви антисоціальних, антилюдяних умов – явище досить поширене у світовій літературі. До цієї Теми у різні часи звертались і Віктор Гюго у “Знедолених”, і Г. Сенкевич (“Янкомузикант”), і Д. Григорович (“Гутаперчевий хлопчик”), і М. Старицький (“Орися”), і А. Тесленко (“Школяр”), і М. Коцюбинський (“Харитя”, “Маленький грішник”), і В. Короленко (“Діти підземелля”), і С. Васильченко (“Дощ”) тощо.
Новаторською манерою письма у змалюванні одним штрихом долі хлопчика, відданого у нелюдські умови наймитування, відзначається оповідання Чехова “Ванька”. Сповідь хлопчика Ваньки Жуковаз проханням вирвати його з тяжкої наймитської недолі передано тут у формі листа дідусеві Костянтину Макаровичу. Розв’язка твору анекдотична, чим насправді більше підкреслюється весь трагізм безвиході. Наївно визначена дев’ятирічним хлоп’ям адреса “На деревнюдедушкє”є метафоричною, оскільки апелювання дитини (як і людини взагалі у буржуазному світі) до справедливості є безнадійним.
Проза Чехова і за формою, і за змістом (передусім духовноетичною і соціальною проблематикою) – новаторське явище у світовій літературі. Незаперечним є вплив оповідань, повістей російського класика й на творчість українських письменників – М. Коцюбинського, С. Васильченка, А. Тесленка, В. Стефаника таін. Перших двох з Цеховим споріднює лірикоімпресіоністична манера письма, увага до художньої деталі, майстерна передача внутрішнього світу героїв.
В А. Тесленка, В. Стефаника спостерігаємо чєховські традиції у відтворенні буденного трагізму людини, котрий у звичайній повсякденності може просто ігноруватись людською байдужістю.
У творчості В. Стефаника, наприклад, бачимо завжди вмотивовану поведінку і вчинки персонажів, психологізм і побутописання у лаконічній, стислій манері, без надмірностей, що особливо споріднює новелістику українського письменника (до речі, теж лікаря за освітою, але лікаря, який не відбувся) з прозою російського майстра.
Однак Стефанику властива експресіоністична манера письма, що полягає у загостренні конфліктних ситуацій, у напруженості, у винятково підкресленому трагізмі, у вираженні надмірних мук, страждань, почуттів любові і ненависті, у зневірі та безсиллі перед невідворотністю долі.
Чеховські характери і ситуації – прості у звичайній повсякденності і плині життя, навіть завуальовані комізмом, гумористичними елементами, але від того більш переконливі в окресленні буденного трагізму людського існування. У Чехова, який умів майстерно поєднати ліризм і гумор, трагічне і комічне, прекрасне і потворне у трактуванні доброго і злого начал, спостерігаємо не декларовану, а художньо переконливу закономірність торжества кращого в людині і суспільстві.
Як непересічний майстер прози, Чехов ще за життя був визнаний не тільки в Росії, але й за її межами. Тісно пов’язана творчість російського класика з Україною, краса, Природа, люди якої змальовані у повісті “Степ”. Українські переклади творів Чехова з’явилися у “Літературнонауковому віснику” (м. Львів), редагованому І. Франком та М. Грушевським, ще за життя письменника.
М. Кудрявцев, доктор філологічних наук, професор Кам’янецьПодільський
(1 votes, average: 5.00 out of 5)