БУТТЯ ЛЮДИНИ – ЦЕ БУТТЯ В КУЛЬТУРІ (за творчістю Івана Малковича)

БУТТЯ ЛЮДИНИ – ЦЕ БУТТЯ В КУЛЬТУРІ (за творчістю Івана Малковича)

ПРИКЛАДИ ПЛАНІВ ТВОРІВ

Варіант 1

1. Що таке культура.

2. Національне самозбереження – у дбайливому ставленні навіть до маленької літери.

3. Ми – українці, пишаймося цим.

Варіант 2

1. Іван Малкович – представник нового покоління митців.

2. Ми – діти нашої культури.

3. Шануймося, бо ми – українці.

ЕПІГРАФИ ДО ТВОРУ

В тобі, мистецтво, у тобі одному

Є захист: у красі незнаних слів,

У музиці, що вроду, всім знайому,

Втіляє у небесний

М. Рильський

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову.

Пильно й ненастанно

Політь бур’ян.

Чистіша від сльози

Вона хай буде.

Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм життям.

М. Рильський

Як гул століть, як шум віків,

Як бурі подих,- рідна мова,

Вишневих ніжність пелюстків,

Сурма походу світанкова,

Неволі стогін, волі спів,

Життя духовного основа.

М. Рильський

ЦИТАТИ З ТЕКСТІВ

Хай це можливо і не найсуттєвіше

Але ти дитино

Покликана захищати своїми долоньками

Крихітну свічечку букви “ї”

Бо

Що мова наша – солов’їна

Гарно кажуть

Але затям собі

Що колись

Можуть настати і такі часи

Коли нашої мови

Не буде пам’ятати

Навіть найменший соловейко

(“Свічечка букви Ї”)

А він йде і йде, хоча

Вже й не дихає свіча,

Лиш вуста дрижать гарячі:

Янголе, не впадь з плеча.

(“Із янголом на плечі”)

Коли вона плелася в коси –

Чом, скрипко, відвернулась пріч?

Як музику пустила босу

В таки непевну, звабну ніч?

Візьму собі землі окраєць,

Піду блукати по світах, –

Хай тільки вітер завиває

В моїх розхристаних слідах…

О мамо, тату, як спитають,

Куди ваш син подався з віч –

Скажіть: він музику шукає,

Що босою пішла у ніч.

(“Музика, що пішла”)

ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ КОМЕНТАРІ

Написана верлібром поезія І. Малковича “Свічечка букви “Ї” стала популярною піснею-романсом. Автор знайшов дуже оригінальні слова на захист рідної мови. Він звертається до дитини, яка в майбутньому повинна берегти мову й передавати її наступним поколінням.

Людину, за біблійною легендою, супроводжує в житті янгол-охоронець. Але й людина має право вибирати, як їй чинити, як будувати своє життя. Хтось вибирає для себе важкі шляхи, хтось – легші. Ліричний герой поезії І. Малковича “Із янголом на плечі”, як бачимо, обрав собі важкий шлях пошуків, долання перешкод. І як важливо, щоб йому вистачило снаги й сил пройти цей шлях, коли навіть янгол “ледь живий” від утоми! Хоч твір і названий “старосвітською баладою”, його проблеми звучать цілком актуально й донині.

Неповторний образ музики, яка хвилює серця людей, створив І. Малкович у поезії “Музика, що пішла”. Музика, що пішла боса в ніч, – це добре чи погано? Треба, щоб музика йшла, стукала в серця людей, пробуджувала їхні кращі почуття й поривання. Тоді й ще хтось проникнеться бажанням піти шукати свою музику, свою музу, своє натхнення, як це зробив ліричний герой поезії.

У вірші приваблює оригінальна манера письма, тонка напівіронія, інтонаційна емоційність.

Дмитро Павличко сказав про Малковича так: “… Він має музичну освіту, що благодатно відбивається на його творах. Літературними вчителями цього автора можна назвати Євгена Плужника та Богдана-Ігора Антонича. Але, приглянувшись уважніше до його поезії, побачимо, що в нього є третій і, можливо, найголовніший наставник – Павло Тичина. Вчитися для Івана Малковича – як, зрештою, для кожного справжнього митця – не значить наслідувати у письмі, а бути подібним лише у світовідчуванні, у жаданні певної естетичної досконалості… Але ж це поет, цілком своєрідний, справдешній. Його варто знати вже хоч би за те, що він у жодному слові своєму не покривив почуттям, що він дуже цільний у тому настрої, котрий можемо назвати уболіванням за добротою, лагідністю життя, що він у кожному образі являє свіжість і вишуканість…”

Іван Малкович – випускник Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка (філологічний факультет). Під час навчання на поетичному фестивалі в Ірпені його було обрано “Королевичем молодої української поезії”. У 1986 р. став наймолодшим членом спілки письменників СРСР.

У наш час Іван Малкович – упорядник, автор і перекладач декількох десятків книжок для дітей. З 1992 року – засновник і директор видавництва дитячої літератури “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, права на книжки якого купили відомі видавництва з одинадцяти країн світу. Видавництво порівняно молоде, але вже встигло заявити про себе: Спілка письменників України визнала найкращою книжкою 1994 року “Улюблені вірші”, які були випущені ним. За тринадцять років роботи “А-БА-БИ…” вийшло майже 70 найменувань книжок загальним тиражем 2 мільйони. Деякі з них 22 рази завойовували Гран-прі та займали перші місця на Всеукраїнському форумі видавців у Львові та в рейтингу акції “Книжка року”. Книги цього видавництва “Снігова королева”, “Казки туманного Альбіону”, “Абетка”, “Аліса у країні чудес”, “Вінні-Пух”, “Тореадори з Васюківки” – справжні витвори поліграфічного мистецтва.

Публікацію його першої книги відстоювала легендарна українська поетеса Ліна Костенко. “Вихід кожної його поетичної книги Ставав подією літпроцесу… Неомодерні поезії І. Малковича стали зразками витриманого смаку поетики “нової хвилі” (Енциклопедія актуальної літератури).

ПРИКЛАД ТВОРУ

Іван Малкович належить до тієї хвилі українських митців, що прийшли в літературу після розгрому шістдесятників, коли здавалося, що в українській літературі надовго запанує насторожена тиша. Та ці митці, виховані своїми попередниками, готові були перейняти естафету й понести далі слово правди, вірності й честі.

Уже перші роки 80-х засвідчують появу на митецьких обріях нового покоління із власного естетичною орієнтацією, з власними уявленнями про образність, мистецьку красу, спосіб поетичного мислення.

Серед творчого здобутку цього періоду яскраво вирізняється поезія Івана Малковича, яка проголошує безумовну естетичну вартість краси, народженої з глибин національного духу. Читаючи його вірші, ми відчуваємо їх схожість із модерновою поезією 20- 40-х років (П. Тичина, Є. Плужник, Б.-І. Антонич, В. Свідзінський). Саме тому творчість Малковича та інших представників нової генерації можна віднести до постмодернізму в українській літературі.

Як зазначають дослідники, поезію І. Малковича не можна читати швидко, лише очима, оскільки вже перший прочитаний вірш вимагає ще раз повернутися до першого рядка, читати серцем, розчиняючись у красі художніх образів.

Поет бачить цей світ по-своєму, й, можливо, деякі образи його творів на перший погляд здаються незвичними, несхожими на те, що до цього часу визнавалося за взірець, однак, вчитавшись, відчуваєш ні з чим незрівняну красу:

Я загубив свій ключ: я голочку соснову

Назвав своїм ключем – і загубив чомусь… –

Зізнається І. Малкович. Усього два рядки – а який глибокий символ! “Ключ” – як зв’язок із своїм родом, корінням, без нього неможливо відімкнути двері до оселі (історії) багатовікової родини, тож і доводиться “до дверей тулитися”. Але чому цей “ключ” – “голочка соснова”? “… Чому так пахне він мені, // як голочку сосни у пальцях розтираю? ” В уяві виникає образ розтертої соснової голочки, навіть відчуваєш терпкий присмак хвої, її свіжий запах. І раптом – як осяяння: природа! Ось де наше коріння, ось що споконвічно стоїть “при роді”: навколишня краса матері-землі, її багатство й щедрість. І нещасною буде та людина, яка загубить ключ від усього цього. І вже не буде повернення у той “загублений рай” (вірш “Загублений рай”), від якого “на двадцятий поверх коріння не дотягується”, “й землі не чуєш”.

От і настає неминуча розплата за “загублений рай”:

… зітерлась шкіра: ріже по живому

Байдужості пила, іржа цинізму й ліні.

Художній прийом алегорії влучно передає стан душі, вигнаної ” з раю “, – вона ” в жалів кріпачить “, а все твоє життя перетворюється на сіре існування “бджоли, що загубила вміння любити мед”.

Не менш пронизливим є ключовий образ “старосвітської балади” “Із янголом на плечі”, у якій поет вдається до вічної теми двобою чистого добра із жорстокою сірістю буденності:

А він йде і йде, хоча

Вже й не дихає свіча,

Лиш вуста дрижать гарячі:

Янголе, не впадь з плеча.

“Хтось бреде собі самотньо //із янголом на плечі”, а життя навколо сіре й непривабливе, у ньому може загубити людина не тільки всі свої світлі почуття, але й у цілому саму себе, “сірий маятник” “все дужче бухка” у спину і “стогне янгол ледь живий…”, намагаючись захистити людську душу.

Чи вбереже? І звучить великої сили побажання, наче молитва: “янголе, не впадь з плеча”.

Відчуття втрати своєї духовності, чистоти почувань, уміння відчувати красу передає автор і у вірші “Музика, що пішла”:

Піду блукати по світах, –

Хай тільки вітер завиває

В моїх розхристаних слідах…

О мамо, тату, як спитають,

Куди ваш син подався з віч –

Скажіть: він музику шукає,

Що босою пішла у ніч.

Шукання себе, шукання краси серед буденності – щоденна необхідність для людини, що хоче не бути варваром на цій землі. І дбайливо треба ставитися до найменшої дрібниці, яка насправді не є дрібницею:

Хай це можливо і не найсуттєвіше але ти дитино

Покликана захищати своїми долоньками

Крихітну свічечку букви “ї”

Бо кажуть дитино

Що мова наша – солов’їна

Гарно кажуть

Але затям собі

Що колись

Можуть настати і такі часи

Коли нашої мови

Не буде пам’ятати

Навіть найменший соловейко

Дмитро Павличко сказав про Малковича так: “Літературними вчителями цього автора можна назвати Євгена Плужника та Богдана-Ігора Антонича. Але, приглянувшись уважніше до його поезії, побачимо, що в нього є третій і, можливо, найголовніший наставник – Павло Тичина. Вчитися для Івана Малковича – як, зрештою, для кожного справжнього митця – не значить наслідувати у письмі, а бути подібним лише у світовідчуванні, у жаданні певної естетичної досконалості… Але ж це поет, цілком своєрідний, справдешній. Його варто знати вже хоч би за те, що він у жодному слові своєму не покривив почуттям, що він дуже цільний у тому настрої, котрий можемо назвати уболіванням за добротою, лагідністю життя, що він у кожному образі являє свіжість і вишуканість…”.

Іван Малкович став для покоління вісімдесятих одним із тих, хто, незважаючи на добу руйнації, намагався закликати людей до культурного й національного самозбереження, а це дуже важливо.