Будеш, батьку, панувати

” Енеїда ” Котляревського була визнана читачами ще за життя автора. Харківський журнал “Украинский вест-пнк”, критикуючи водевіль О. Шаховського “Казак-сти-хотворец”, вважав, що він далекий від “незрівнянної малоросійської “Енеїди” 184.

Автор першої граматики української мови О. Павлов-ський підкреслив народність “Енеїди” й те, що поема “з захопленням була зустрінута публікою”. Оцінка твору Котляревського дана іі у дальшому викладі, коли йдеться про потребу вивчення української мови, щоб досконало відчувані

ціпу творів нової літератури. Про такі Твори, особливо “Енеїду”, сказано, що в них “містяться істинні зображення характеру малоросійського народу…”

Цікаво, що “Енеїда” Котляревського відразу стала відома й зарубіжним читачам. Ми вже згадували, що чеський збірник “Зіоуапка” ще 1814 року відгукнувся на авторське видання “Енеїди”. Польський учений Єжи Са-мусль Бандтке у статті “Уваги над мовами чеською, польською і сучасною російською” (1815) згадав “Енеїду” Котляревського, відгук на неї в німецькій “Геттінгент-ській газеті”. Порівнюючи різні слов’янські

мови, Бандт-кс висловив думку про самостійність української мови: “Мова малоросійська, як не уступаючи в старшинстві великоруській, не може бути наріччям цієї останньої (…). Виборність і досконалість однієї мови не шкодить таким же достоїнствам іншої. Чеська, польська і нинішня російська можуть процвітати кожна окремо, можуть навіть надавати одна одній не тільки миттєвий блиск, але й постійне сяйво, і дай боже, щоб і малоросійська мова стала в ряді в ч є ни х слов’янських м о в”.

Виклад цієї статті дав журнал “Вестник Европы” 180. До процитованого місця редакція подала таку примітку: “Пан Бандтке припускає в малоросійській мові, мабуть, багату літературу, тим часом як вона ніколи не була підведена під граматичні правила і при нинішньому своєму стані здатна тільки до жартівливих творів, як “Енеї-да”, дві або три відомі оди. Великоросійська мова, на якій написано вже багато тисяч книжок різних знань, ще далека від досконалості; коли ж дожене її малоросійська майже з однією своєю “Е н є ї д о ю” і до чого послужило б її піднесення на ступінь ученої мови, пов’язане з непереборними труднощами?”

Петербурзький журнал “Соревнователь” (1822) називав “Енеїду” Котляревського твором, сповненим “незвичайної веселості, дотепності”, а також відзначав, що поема в багатьох відношеннях є вельми оригінальною.

Драматичні твори Котляревського не були надруковані за його життя. Тому ми й не маємо відгуків про них у пресі. Проте з багатьох джерел відомо, що обидві п’єси мали великий успіх, а Срсзневський, публікуючи “Наталку Полтавку” в своєму “Украипском сборпике” (1838), у рік смерті І. П. Котляревського, писав, що п’єса ця найбільш улюблена по всій Україні.

Історики літератури, звичайно, уникають згадок про вірш О. Рудиковського. На думку Г. Нудьги, Рудиков-ський “не зрозумів ідейної та мистецької цінності першої української оперети” І89, разом із тим дослідник визнає слушність деяких думок поета, зокрема зречення возним Наталки. Хоч при уважному читанні вірша Рудиковського видно, що в ньому нема закиду в нереалістичності вчинку возного. Автор вірша просто по-своєму витлумачує його поведінку:

От так! – письменний був,- він зараз догадавсь:

Де двоє б’ються, там щоб третій не мішавсь.

От мудрий! Та не те було в його на думці,

А то б він носа втер Петру й його голубці.

Не бійсь, він би Петра па порох стер і зм’яв,

Та ио-письменському наперед розжував;

Що хоч Петро й мугир, та возного не нижчий,

Сам зверху все вже спив,- йому ж оставив дріжчи.

Отже, суть тут не в тому, що Рудиковський вважає вчинок возного неприродним, він у вірші дає свою мотивацію його поведінки. Цікаво, що вірш “Об “Наталці Полтавці” має бурлескну форму. Хотів чи не хотів цього Рудиковський, але якоюсь мірою він ішов у руслі Котляревського, та як поет, як митець вій мав свою власну концепцію даного конфлікту, ускладнивши його ще й тим, що показав, ніби Наталка й Петро – діти одного батька. Ясна річ, що лексика вірша: “брехенька”, “брехня”, “брехун” – свідчить про критичне ставлення Рудиковського до п’єси Котляревського, й він, не виходячи за межі стилю Котляревського, обіцяє читачеві:

Нехай! Колись потім як буду мати час, То я утну брехню гарнішую для вас…

До того ж ми не певні й щодо дати написання вірша. Чи не написаний вій пізніше, коли вже мінялися літературні смаки читачів і глядачів? Заслуговують на увагу думки першого публікатора творів Рудиковського В. Щербини: “Вірш “Об Наталці Полтавці”, мої думки” уже вводить нас у коло літературних понять автора. Різка, можливо, місцями навіть надто міцна сатира на цю сентиментальну оперету показує тверезий погляд на поезію, вимогу реального зображення народного життя і в той же час ідейного змісту” 190.

Відгуки на твори Котляревського знаходимо в листах та інших матеріалах М. Новикова, М. Мельгунова, Д. Бантиш-Каменського, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Мар-лінського-Бестужева, С. Аксакова та інш.

Смерть автора “Енеїди” й “Наталки Полтавки” була великою втратою для української літератури. Вона примусила глянути на Котляревського ретроспективно й оцінити його спадщину, виходячи з критерію вічності. Таку оцінку на віки дав молодий поет Тарас Шевченко. Тільки тепер, відійшовши майже па півтора століття від Котляревського, ми можемо оцінити все значення Шевченко-вої елегії. Ми знаємо тепер, що чимало молодих, здібних, талановитих поеті. в починають свою діяльність з повалення авторитетів своїх попередників (і живих і мертвих). Шевченко був надто великий для дрібних, мізерних почуттів. З однаковою пошаною, як і до небіжчика Котляревського, він ставився до живих попередників і сучасників: Т. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, А. Метлинського, І. Срезневського, М. Костомарова.

Він називає Енея “пройдисвітом”, але мандри героя Котляревського нагадують йому власні поневіряння: “…згадаю родину, згадаю, заплачу, як тая дитина”. Двічі Шевченко називає автора “Енеїди” “праведною душею”, народнопоетичним символом, “сизим орлом” і, нарешті, “кобзарем”, тобто народним співцем, тим образом, яким молодий поет назвав першу збірочку своїх поезій. Е Шевченко, як віщий співець, прорік безсмертя Котляревському:

Все сумує,- тільки слава

Сонцем засіяла;

Не вмре кобзар, бо навіки

Його привітала.

Будеш, батьку, напувати,

І Іокп живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!

Елегія “На вічну пам’ять Котляревському” не ввійшла до першого “Кобзаря”, бо була віддана Є. Гребінці для друку в альманасі “Ластівка”, що з’явився в світ трохи пізніше (1841).

Концепція Шевченка Котляревський – народний співець була сміливою, новаторською. Поет вносив пізніше до неї певні уточнення, і саме за цією концепцією пішла згодом уся наступна українська література.

Слід зазначити, що, пишучи елегію, Шевченко був знайомий лише з першими чотирма частинами “Енеїди”, які на той час вийшли з друку. Не виключена можливість, що він читав “Енеїду” ще в школі у дяка. В автобіографічній повісті “Художник” оповідач (оповідь ведеться від імені Сошенка) згадує, що ще тоді крадькома від учителя читав він “Енеїду” Котляревського.

Після виходу з друку двох книжок “Украинского сборника” І. Срезневського Шевченко прочитав п’єси Котляревського ” Наталка Полтавка ” і “Москаль-чарів-нпк”. Бачив він їх і на сцені під час гастролей М. Щеп-кіна в Петербурзі, що мали, за свідченням Бєлінського, великий успіх.

Прочитав Шевченко всі шість частин “Енеїди” у повному посмертному виданні (1842) і знав багато місць поеми напам’ять. Про це свідчать повісті “Наймичка” та “Художник”, писані па засланні, в яких автор цитує по пам’яті (хоч і не зовсім точно) окремі рядки “Енеїди”.

Перебуваючи в Полтаві (1845), Шевченко намалював сепію “Будинок І. Котляревського в Полтаві” і, очевидно, розпитував старих мешканців міста про життя автора “Енеїди”. Розповіді ці послужили основою для художнього образу Котляревського, вже згаданого нами, в повісті “Близнецы”, також написаній на засланні.

Очевидно, в рукопису Шевченко прочитав “Пісню па Новий 1805 год…”, бо теж згадує її в одній із повістей.