Данте – центральний персонаж поеми, що оповідає про усе побачене від першої особи. Д. в поемі належить зовні пасивна роль, він немов виконує веління грізного ангела з “Апокаліпсису”: “Йди і дивися”! Абсолютно довірившись Вергилію, Д. може лише слухняно йти за ним, дивитися на картини жахливих мук і раз у раз просити Вергилія, щоб той представив йому сенс побаченого. О. Мандельштам в “Розмові про Данте” пише: “Внутрішнє занепокоєння і важка, смутна незручність, супроводжуюча на кожному кроці невпевненого в собі, змученої і
загнаної людини, – вони-то і надають поемі усю привабливість, усю драматичність, вони-то і працюють над створенням її фону”. Д. – істинний син своєї епохи, того складного переломного періоду, коли в надрах середньовічного світовідчуття визрівали сходи нового розуміння життя і її цінностей. У його душі ще живі аскетичні ідеали, тому вільну, руйнуючу узи браку любов Франчески до Паоло, молодшому братові свого чоловіка, він вважає тяжким гріхом. Коли в другому крузі Пекла(гімн 5-й) поет чує від Франчески розповідь про їх “злощасну любов”, він, глибоко співчуваючи коханим, не ремствує проти жорстокої
кари небес, що осягнула їх. Проте любов, вільна від всякої чуттєвості, – це для Д. велика світова сила, яка “рухає сонце і світила”. Така любов з юних років зв’язує його з Беатриче, образ якої освітлює усе його життя, подібно до дороговказної зірки. У кінці “Нового життя”, що детально розповідає історію його любові до Беатриче, любові, яка поступово сходить від безсловесного захоплення до благоговійного і піднесеного шанування, поет виражає надію на те, що в майбутньому зможе “сказати про неї те, що ніколи ще не говорилося ні про одну”. Дійсно, в “Божественній комедії” Беатриче з’являється перед оповідачем в образі святої, такої, що мешкає в Раю, в “небесній троянді”, місцеперебуванні блаженних душ.
