Данте – центральний персонаж поеми, що оповідає про всім побаченому від першої особи. Д. у поемі належить зовні пасивна роль, він немов виконує веління грізного ангела з “Апокаліпсиса”: “Іди й дивися!” Абсолютно довірившись Вергілію, Д. може лише слухняно випливати за ним, дивитися на картини жахливих мучень і раз у раз просити Вергілія, щоб той витлумачив йому зміст побаченого. О. Мандельштам в “Розмові про Данте” пише: “Внутрішнє занепокоєння й важка, неясна незручність, що супроводжує на кожному кроці невпевненого в собі,
змученого й загнаної людини, – вони-те й надають поемі всю принадність, всю драматичність, вони-те й працюють над створенням її тла”. Д. – щирий син своєї епохи, того складного переломного періоду, коли в надрах середньовічного світовідчування визрівали сходи нового розуміння життя і її цінностей. У його душі ще живі аскетичні ідеали, тому вільні, руйнуючі узи шлюбу любов Франчески до Паоло, молодшому братові свого чоловіка, він уважає тяжким гріхом.
Коли в другому колі Ада (пісня 5-я) поет чує від Франчески оповідання про їх “злощасну любов”, воно, глибоко співчуваючи коханим, не нарікає проти
їхньої жорстокої кари, що осягла, небес. Однак любов, вільна від усякої чуттєвості, – це для Д. велика світова сила, що “рухає сонце й світила”. Така любов з юного років зв’язує його з Беатриче, образ якої висвітлює все його життя, подібно дороговказній зірці. Наприкінці “Нового життя”, що докладно розповідає історію його любові до Беатриче, любові, що поступово сходить від безсловесного замилування до побожного й піднесеного шанування, поет виражає надію на те, що в майбутньому зможе “сказати про неї те, що ніколи ще не говорилося ні про одній”. Дійсно, в “Божественній комедії” Беатриче з’являється перед оповідачем в образі святий, що живе в Раї, в “небесній троянді”, місцеперебуванні блаженних душ
