Бояриня – Леся Українка
Леся Українка (1871-1913 pp.)
“Бояриня”
Звернення до проблем національної історії
Драматична поема Лесі Українки “Бояриня” належить до тих творів, які ще донедавна були не відомі читачеві. Вперше поема побачила світ 1914 p., вже після смерті письменниці. “Бояриню” було видано окремими виданнями 1918 і 1923 p., а вже до 1989 p. вона не тільки це друкувалася, але ніде про неї навіть не згадувалося. Лише в 20-30-ті pp., у часи другої хвилі національного відродження, з’явилися поодинокі статті стосовно поеми, а потім – знов мовчанка навколо
В епоху “розквіту” соціалізму будь-яка згадка про національну своєрідність розцінювалась як крамольна і каралась якнайжорстокіше.
З усіх національних проблем Леся Українка обирає найгостріші, найдраматичніші проблеми національної зради і національної туги, осмислюючи їх на матеріалі української історії XVII століття, точніше – доби Руїни. Ця епоха належить до найтрагічніших в історії України.
Згаданим проблемам Леся Українка приділяє постійну увагу. Навіть тоді, коли вона тяжко хворіла і перебувала далеко від Батьківщини,
Лікуючись у Єгипті, письменниця впродовж трьох днів (27-29 квітня 1910 р.) створила драматичну поему “Бояриня”.
При написанні цього твору Леся, добре обізнана з історією України, використала відомі їй роботи українських істориків, передусім Костомарова: монографію “Руїна”, статті “Дві руські народності”, “Нарис домашнього життя…”, повість “Чернігівка”, а також праці Єфименкової ” Южнорусские братства”, “Історія русів”, художні та наукові праці Пантелеймона Куліша.
Крім цих матеріалів, письменниця ознайомилася із листами Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, де йшлося про порушення царськими воєводами Переяславських угод.
“Бояриня” – це перша поема поетеси про історичні події в Україні.
Дія відбувається у другій половині XVII століття, коли Росія порушила угоди, укладені на Переяславській раді. Україна, яка за умовами договору мала бути лише у військовому союзі з Росією, через войовничу політику царизму та розбрат між окремими представниками козацької старшини, які вели між собою братовбивчу боротьбу за владу, перетворилася на руїну. Нещаслива доля, що спіткала волелюбний український народ, визначала його подальше політичне та громадське життя впродовж кількох століть – майже до нашого часу.
Переяславська рада була важливим історичним актом. Столітньою боротьбою з Польщею Україна виборола собі незалежність, але польська шляхта, кримське ханство і султанська Туреччина продовжували свою загарбницьку політику.
Як зазначає історик Микола Аркас, Богдан Хмельницький глибоко вивчав ситуацію, виважував своє рішення, перш ніж прийняти його остаточно. “Лихоліття, безсилість, безправність і лукавство Польського уряду; безперестанні війни і колотнечі, а через них занехаяні і пожовані ниви та хазяйство; недорід кілька год, сподіванки народні на кращі часи, надія на гетьмана, що він виборе Україні кращу долю, – все це не раз заставляло Хмельницького оглядатися навкруги і шукати такого захисту, що справді дав би сердешній Україні легко дихнути. Але що бачив він навколо? Польща ледве сама справлялася з безладдям у себе вдома, та останніми часами зі своєю католицькою вірою надто далася у знаки Україні; тяжка боротьба безперестанна з нею зробила з неї ще клятішо-го ворога України”.
Основною перепоною до єднання було те, що Російська держава перебувала під необмеженою самодержавною владою.
“А тим часом українці з давніх-давен були народ суто демократичний (простолюдний) і взагалі такий, що рівні права для усіх вважав за найголовніше для свого життя, за святощі, за які він так довго і уперто боровся стільки віків. У ті давні часи ні один ще народ не мав такої “демократичної” республіки (держави з виборним державцем), якою була Україна, не мав такого рівноправного і міцного військового устрою в себе, який мала Січ Запорожська, – це був український лицарський орден, що не мав собі рівні у Європі й до наших часів.”
Російський цар також вагався щодо доцільності возз’єднання з Україною. Попри всі ці вагання український народ сподівався на допомогу могутньої Російської держави. Пишне і велике російське посольство, яке приїздило до Хмельницького, люди зустрічали з радістю. Цар Олексій Михайлович розумів усю важливість справи і тому послав в Україну високоосвічених і знатних людей.
Одним із послів був мудрий і хитрий боярин Василь Васильович Бутурлін. Отже, посольство в такому складі могло якнайкраще відстоювати інтереси своєї держави.
Переяславська рада відбулася 8 січня 1654 р. Присяга на вірність виявилась односторонньою. Коли Хмельницький зажадав від Бутурліна та інших членів посольства, щоб вони присягнули від імені царя, то Бутурлін відповів, що в Московській державі піддані складають присягу цареві. Під час останніх переговорів гетьман і старшина намагалися отримати від послів писане запевнення, що всі козацькі вимоги будуть виконані. Але посли і від цього відмовились.
Після Переяславської ради російські посли вирішили привести до присяги всю Україну. Однак, як свідчать і Аркас, і Крип’якевич, частина козацької старшини, а також київське духовенство відмовилися від складання присяги.
І. Крип’якевич наводить деякі цікаві факти щодо цього: ” Польсько-шляхетські агенти поширювали чутки, ніби об’єднання України з Російською державою викликало в деяких полках опозицію, що Уманський, Брацлавський, Кроцивенський і Полтавський полки відмовилися від присяги, що Іван Богун не хотів присягати та що половина України відірвалася”.
Насправді такі чутки не відповідали дійсності.
Хмельницький незабаром відчув увесь тягар своєї залежності від Москви. Після його смерті Україна стала ареною міжусобних воєн за гетьманську булаву, які ослаблювали країну. Сподвижники Хмельницького вважали за необхідне створити автономну українську державу на чолі з гетьманом, влада якого поширювалась би на весь народ, а не тільки на козацьке військо.
Шануючи пам’ять Хмельницького, козаки довірили гетьманську булаву його синові Юрасю, але той відмовився, бо був ще дуже юний. Тоді вирішили дати йому змогу закінчити навчання в Київській Академії, а поки що вибрати гетьманом військового писаря при Б. Хмельницькім – Івана Виговського. Із цим не погодився полтавський полковник Мартин Пушкар, який сам хотів стати гетьманом. Він послав у Москву донос на Виговського. Почалася боротьба між прихильниками Пушкаря і Виговського. Виговський розбив Пушкаря. Козацька старшина стала схилятися до союзу з Польщею. Виговський зібрав Гадяцьку раду, за рішенням якої Україна ставала союзницею Польщі. Однак український народ був незадоволений присутністю на території країни татарського та польського військ. Що стосується Виговського, то він дбав передусім про інтереси козацької старшини, а не рядових козаків. Пішли чутки, що гетьман – зрадник, хоча вони були безпідставні. Виговський змушений був зректися булави.
Козаки знов-таки вибрали Юрія Хмельницького. Але, прогетьманувавши п’ять років, він постригся в ченці. Владу хитрістю захопив зять Богдана Хмельницького Павло Тетеря, який почав розправлятися з можливими претендентами на булаву. Так почався період Руїни.
Тетеря також недовго втримався при владі і втік до Польщі. На Правобережжі козаки вибрали гетьманом Івана Брюховёцького, дії якого викликали невдоволення народу. Обурені поведінкою гетьмана, козаки вбили його.
Гетьманом Правобережної України в 1665 р. став Петро Дорошенко. Це була розумна і талановита людина, яку народ назвав “Сонцем Руїни”.
30 січня 1867 р. Польща і Росія підписали Андрусівське перемир’я, за яким Лівобережна Україна з Києвом залишилася за Росією, а Правобережжя знов підпало під владу Польщі. Тоді Дорошенко попросив допомоги у Туреччини і за короткий час звільнив Правобережжя від поляків. 1672 р. Польща визнала Україну незалежною козацькою державою. Але тут проти Дорошенка виступив Іван Сірко, запорозький кошовий отаман, котрий вважав турків найнебезпечнішйми ворогами України. Отримавши із дому тривожну звістку, Дорошенко змушений був на час покинути військо, залишивши на чолі його Дем’яна (Демка) Многогрішного. Скориставшись нагодою, Многогрішний за допомогою російського уряду став гетьманом усієї України. Це була нервова запальна людина, “бездарний політик”. Незабаром Многогрішного привезли в Москву, піддали тортурам і приговорили до страти, але цар помилував його і заслав разом із сім’єю в Сибір.
Тим часом на Правобережжі гетьманом став уманський полковник Михайло Ханенко. Він умовляв Дорошенкаскласти булаву, але той не пристав на цю пропозицію – спалахнула братовбивча війна. Ця безперестанна боротьба призвела до руйнації і спустошення всієї Правобережної України.
Трохи пізніше Дорошенка з сім’єю викликали до. Москви, дали непоганий маєток, а згодом призначили в’ятським воєводою. Упродовж усього цього періоду московський уряд задобрював старшину подарунками і роздавав їй землі, дворянські титули, пропонував посади при російському дворі.
Саме на такому історичному тлі розгортаються події в драмі Лесі Українки “Бояриня”.
Звичаї і побут козацької старшини та російського боярства
Син колишнього козака, а згодом московський боярин Степан, приїхавши з російськими боярами до козацької слободи, гостює в родині козацького старшини Олекси Перебійного і закохується в його дочку Оксану. Дівчина відповідає йому взаємністю, і молоді вирішують після весілля виїхати до Москви, де служить Степан, і влаштувати там своє сімейне життя, додержуючи українських звичаїв. Степан каже своїй нареченій:
Мені тепер здається, що нігде
На цілім світі вже нема чужини,
Поки ми вдвох з тобою. От побачиш,
яке ми там кубелечко зів’ємо,
Хоч і в Москві. Нічого ж там чужого
У нашій хатоньці не буде, – правда?
Оксана погоджується із Степаном, говорить, що не боїться тої чужини, бо там і віра однакова; вона впевнена, що зрозуміє й мову.
Приїхавши до Москви, Оксана не сприймає московських звичаїв, взаємин між людьми як на побутовому, так і на суспільному рівні, внутрішньо протистоїть всьому чужому. Ставши московською бояринею, вона змушена одягатися по-московському, аби ніхто не сказав, що вона не поважає місцевих звичаїв. їй не подобається, що Степан “убрався в те боярське фантя”, та й самій соромно одягати вбрання боярині:
Той шарахван неначеб форемніший,
А то жіночий, то такий бахматий
та довгий-довгий, мов попівська ряса!
Аж сумно, як се я його надіну
Ото й на голову такий підситок
Надіти треба? Зап’ясти обличчя?
Дружині боярина за московським звичаєм не можна брати участь у бесіді чоловіків. Вона мусить лише почастувати гостей, а потім Повернутися до себе в терем. Але й тут у молодої українки викликає бурхливий протест звичайний для московських жінок “поцілуйний обряд”: чому це її буде цілувати старий боярин, якому вона піднесе чарку? Оксана дивується і з того, що бояриня Ганна, сестра Степана, не може вільно гуляти по Москві, і навіть після заручин їй не дозволяють бачитися з нареченим, хіба що в церкві.
Та й засватали дівчину через сваху.
Та ось у домі Степана з ‘являється гість з України. Він розповідає про великі кривди, які чинять українському народові посіпаки московські, просить Степана заступитися за людей перед царем. Передавши Степанові супліку зі скаргами на царських воєвод, гість сподівається на допомогу, але ця надія лишається марною. Листа, переданого Оксані від братчиці-товаришки, Степан пропонує спалити. Дружина у розмові з ним називає Москву тюрмою, неволею з дикими звичаями і законами:
А що ж? Хіба я тут не як татарка
сиджу в неволі? Ти хіба не ходиш
Під ноги слатися своєму пану,
Мов ханові? Скрізь палі, канчуки…
Холопів продають… Чим не татари?
Ну скажи, мій любий,
Чи довго нам ще мучитися?
Невже й загинем
у сій неволі?
У стосунках між московськими боярами панує атмосфера постійного страху й аморальності. Бояри виступають нещирими, лукавими, хитрими, улесливими і жорстокими. Вони догоджають цареві, плазують перед ним. Степан також змушений догоджати цареві, цілувати йому руку. Оксані все це здається вкрай огидним. А ще московська знать зневажливо ставиться до представників інших Національностей: українку Оксану ображають навіть у церкві, називаючи “черкашенкою” та “хохлушею”.
Не менш негативне враження справляє на молоду жінку й описаний у драмі побут московитів: негарний мішковитий одяг, життя без пісень,, жахливе пияцтво, нерівноправність жінок.
У драмі згадується про невиправдані безглузді дії Дорошенка, який у боротьбі за владу “татар на поміч приєднав і платить їм ясиром християнським “.
Кілька років точилася кривава міжусобна війна. Нарешті вона скінчилася, і Степан пропонує Оксані поїхати в Україну, провідати її рідних. Молодий боярин каже дружині: “Вже ж тепера на Вкраїні утихомирилось”, на що вона гнівно відповідає:
…Як ти кажеш?
Утихомирилось? Зломилась воля;
Се мир по-твоєму – ота Руїна?
Оксана рішуче відмовляється їхати на Батьківщину, їй соромно дивитися у вічі рідним і товаришам. Ліна Костенко, здається, найкраще пояснила наведений діалог: “Це був час, коли московити спокушали соболями і переловлювали козацьких гінців. Коли був арештований і відправлений у Петербург Данило Апостол (останній виборний гетьман Лівобережжя). Коли Дорошенко склав булаву і доживав віку під Москвою. Коли Полуботок помер у фортеці, інші ж були випущені на волю аж після смерті Петра І”.
Леся Українка розкрила у драмі трагедію рідного краю через призму особистого життя своїх героїв. Для них Україна – це “веселий світ” з дівочим співом по гаях, де сонце встає, а не заходить, де шануються воля і людина, гідність, де в шанобі батько і мати, добре слово, жіноча й подружня вірність. Московщина ж здається їм “неволеюбусурманською”, “темницею”.
Образи твору
Образ Оксани
Головною героїнею драми “Бояриня” є Оксана. Цей образ твору досить складний для розуміння. Батько й мати виховали свою дочку у дусі палкої любові до України. Лише щире кохання до молодого московського боярина Степана, з яким вона взяла шлюб, змусило молоду козачку покинути Батьківщину і рідних.
Чому ж навіть перші дні перебування Оксани в Москві принесли їй образу, розчарування, біль і гірке переживання?
Опинившись у Москві, Оксана відразу зрозуміла, що становище її коханого, хоч він і зветься боярином московським, досить принизливе: царя і його слуг усі страшенно бояться і мовчки скоряються звичаям, які принижують людську гідність. Оксана болісно реагує на образливі слова, почуті в церкві за її спиною: “Черкашенки! Хохлуши!” Ці слова ніби встановлюють незриму межу між нею та московитами, для яких вона назавжди залишиться чужинкою. Але найгірше те, що Оксана сама не сприймає московських звичаїв і порядків: боярська Москва здається їй, вихованій у волелюбному середовищі, “темницею”, “неволею бусурманською”.
Оксана ніколи не стане схожою на інших бояринь, бо в її душі живуть успадковані від батьків ідеали віри, активної любові до Вітчизни, товариськості, які частково вже втрачені на Вкраїні внаслідок суспільних змін – соціального розшарування козацтва і підступних дій московського уряду.
Подружнє життя у Москві переконало Оксану в тому, що вона помилилась у своєму виборі. її розум не може з цим миритися, хоча серцем вона продовжує любити чоловіка. Великим розчаруванням для неї стало гірке відкриття: її Степан – не той герой-борець, якого малювала їй романтична уява, а звичайна людина, котра легко підкоряється обставинам:
…Я повинен
Холопом Стьопкою себе взивати
Та руки цілувати, як невільник,
То се нічого?
Тепер, Оксано,
Нам треба стерегтися так, щоб муха
Не підточила носа, як то кажуть.
Крий Боже схибити в чому, – пропала
Вся наша справа і громадська вкупі.
Оксана співчуває прагненню гетьмана Петра Дорошенка об’єднати Україну, хоча б і шляхом союзу з татарами, але Степан дорікає їй:
Схаменися!
Ти ж так боялася розливу крові,
А ся війна найпаче братовбійна,
Що Дорошенко зняв на Україні, –
То ж він татар на поміч приєднав
І платить їм ясирам християнським.
А Оксана відповідає йому: “Ти хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану, мов ханові? Скрізь палі, канчуки… холопів продають… Чим не татари?”
Героїня твору змушена відмовитися від активних дій. Вона пристає на прохання чоловіка не озиватися на Україну до рідних жодним листом. Так Оксана мимохіть зраджує свою Батьківщину, чого пізніше не зможе собі простити.
Вплив Оксани на чоловіка значно сильніший, ніж Степана на неї. Вона пропонує йому тікати разом із Москви, з її уст зриваються слова: “Я гину, в’яну, жити так не можу!” Але, побачивши, що порятунку немає, вона внутрішньо ламається, стає байдужою до всього. Найбільших страждань молодій жінці завдає не так розлука з рідними, як беззмістовне пусте життя у Москві. У її пам’яті спливає образ шаблі, заржавілої у піхвах, що втратила своє призначення. “Руки від крові чисті” теж видаються покритими іржею, бо ніколи не діяли, не боролися за світлі ідеали свободи.
Тяжко хвора Оксана картає себе за відступництво, за прожиті в безпеці роки. її ностальгія породжена не лише біллю за Україну, а й втомою від свого бездуховного, бездіяльного життя, тугою, яку примножує втрата природного відчуття краси світу. Тепер вона вже не боїться сказати своєму чоловікові гірку правду:
Нікуди я тепера не поїду. Не хочу!
А я дивую, ти з яким лицем
збираєшся з’явитись на Вкраїні!
Сидів-сидів у запічку московськім,
Поки лилася кров, поки змагання
велося за життя там, на Вкраїні, –
тепер, як втихомирилось, ти їдеш
Туди ясного сонця заживати,
що не дістали руки загребущі,
Та гаєм недопаленим втішатись.
На пожарині хочеш подивитись,
Чи там широко розлилися ріки
від сліз та крові?
Степан не розуміє благородства своєї дружини і кидає у вічі тяжко хворій Оксані жорстокі слова:
Ти, Оксано, вмієш
зарізати словами без ножа.
Оксана байдуже ставиться до своєї хвороби і навіть до того, що “мабуть, скоро помре”. Опинившись у критичній ситуації, вона радить чоловікові після її смерті одружитися на московці. Тепер Оксана вже не жаліє нікого: ані себе саму, ані Степана:
Занадто я жаліла… В тім і горе…
Якби я мала сили не жаліти,
То вирвалась би геть з сії кормиги –
І ти б ослобонився від іржі…
А так, вже чисто: ні собі, ні людям!
Героїня драми гине через свою бездіяльність, відірваність від рідного грунту, тому що нічим не змогла допомогти поневоленій Україні. Оксана сама вершить суд над собою і, вважаючи, що її життя позбавлене сенсу, не чинить вже ніякого опору хворобі. Вона добровільно прирікає себе на смерть, але хоче, щоб Степан жив, бо він потрібніший Україні.
Змальовуючи трагедію Оксани, Леся Українка стверджує істину: “джерелом людського існування є зв’язок з рідною землею, коли ж його утрачено – сили покидають людину”.
Образ Оксани споріднений з іншими героями Лесі Українки, які не мислять життя без волі, не можуть жити рабами.
В останній дії драми Оксана заповідає Степанові не забувати про тих, хто після придушення визвольної боротьби потрапив у тюрми, допомагати їм чим зможе. Умираючи, Оксана вірить, що Україна колись обов’язковр стане вільною. Звертаючись до сонця, вона передає з ним привітання улюбленій Батьківщині.
Образи борців за вільну Україну
1665 р. гетьманом Правобережної України став Петро Дорошенко. Це була талановита й розумна людина. Сам гетьман не визнавав штучного поділу України на Лівобережну і Правобережну, він закликав лівобережних козаків пристати до нього. 1667 р. було підписано Андрусівське перемир’я. Гетьман із турками звільнив правобережну територію України. Польща визнала Україну незалежною-українською державою. У цей час проти Дорошенка виступив Іван Сірко, який вважав турок і татар найзаклятішими ворогами України. Але пізніше Сірко зрозумів, що у Дорошенка не було іншого виходу, і помирився з ним. Перемігши воєводу князя Ромадановського, Дорошенко змусив російське військо піти геть з України.
У Лесі Українки П. Дорошенко виступає як національний герой. Він прагне об’єднати Україну, хоча й дорогою ціною – змови з “бусурманами”.
Оксана – героїня драми “Бояриня” – входить до церковного братства. Дівчата-братчиці пошили корогву і таємно послали її через брата Оксани Івана у Чигирин – резиденцію Дорошенка. У п’єсі засуджується братовбивча війна Дорошенка з Брюховецьким, внаслідок якої чимало козаків загинули або були віддані татарам як ясир.
У “Боярині” немає прямої згадки про події, пов’язані зі збройним опором, що його чинив Дорошенко, агресії Московської держави. Однак окремі деталі дають змогу відчути дух тієї епохи.
Особливе місце в цьому плані посідає розмова Степана із гостем, козаком, який привіз супліку і просить Степана передати її царю. Козак виконував досить небезпечну місію: приїхав до Москви зі скаргою на бояр, які займалися самоуправством в Україні. Він розповів Степанові, що ані старшина, ані рядові козаки ніякої правди добитися не можуть, але не хочуть “присяги ламати”. Гість сподівався, що цар пошле в Україну когось з українців, яким довіряє. Степан відповів, що жодному українцеві в Москві не ймуть віри. Козак попередив хазяїна: доведені до відчаю козаки порушать присягу на вірність цареві і пристануть до Дорошенка.
До таких патріотів належить і брат Оксани. Іван – запальний, гарячий, але щирий. Він однозначно судить про Переяславську раду, признає дотримання угод з боку української старшини зрадою. У нього немає часу на роздуми й вагання. Ризикуючи головою, Іван приєднався до Дорошенка, повіз бойову корогву в Чигирин.
Дорошенкові не вдалося вибороти незалежність України. Бачачи, “до чого призвели міжусобиці, він склав булаву, аби не проливати братню кров”.
Образ Степана
Вихованець Києво-Могилянської академії Степан – український інтелігент другої половини XVII століття, що втратив свою національну культуру і перейняв чужу.
Син колишнього козака, а згодом московського боярина, Степан потрапляє в козацьку слободу з російськими боярами, гостює в родині представника козацької старшини Олекси Перебійного. Зустрівшись із його дочкою, закохується в неї. Оксана відповідає йому взаємністю, і вони, побравшися, вирушають до Москви, аби “звити там своє кубельце”, завести свої порядки та звичаї. Але все вийшло не так, як бажалося.
У Москві Степан стає зовсім іншою людиною. Як московський боярин, він змушений забути про людську гідність, плазує перед царем. Від своєї дружини Степан вимагає, щоб вона також підкорилася московським звичаям: одягла ненависний їй одяг, почастувала його гостей бояр, додержуючи “поцілуйного обряду”.
Якось у їхньому домі з’явився гість з України і привіз листа – супліку до царя та іншого листа – Оксані. Степан, злякавшись, радить їй спалити свого листа, аби уникнути можливих неприємностей. Оксана, знесилена тугою за Батьківщиною, пропонує чоловікові повернутися в Україну, а Степан побоюється, що цар скрізь “достане свого боярина”. Оксана зрозуміла, що її чоловік усього боїться, але почуття обов’язку не дозволяє їй навіть дорікати йому, тим більше взяти з його рук “повернуту присягу”.
Степан – слабовольна боязлива людина. Він сприймає придушення визвольної боротьби українського народу не так трагічно, як його дружина, можливо, навіть дещо задоволений з того, що “тепера на Вкраїні утихомирилося”, спокійно говорить про зустріч, з жінчиною ріднею, Оксана ж не може собі пробачити, що і вона, і її чоловік під час кровопролиття в Україні сиділи “у запічку московськім, поки лилася кров”.
Коли тяжко хвора Оксана каже чоловікові, що його руки хоч і не в крові, зате в іржі, звинувачує його в покорі і бездіяльності. Степан не розуміє своєї дружини, не може збагнути, чому вона відмовляється від поїздки в Україну.
Він любить Оксану, хоче врятувати від неминучої смерті, але вже надто пізно. Умираюча дружина попри все покладає надію на Степана і заповідає йому допомагати чим тільки зможе скривдженим співвітчизникам:
Борцем не вдався ти, та після бою
подоланим подати пільгу зможеш,
як ти не раз давав…
Образ Степанової матері
Степанова мати і в Москві поводиться як природна українка: не відмовляється від національного одягу, пишається тим, що її чоловік “в козацькому жупані вік дожив”, не може звикнути до немилої їй чужини.
Але вона змушена коритися тому, проти чого протестує її серце. Саме з її вуст злітають трагічні слова:
Адже ми тут зайди, –
З вовками жий – по-вовчи й вий.
Але коли це стосується її дітей, Степанова мати ладна поступитися національними почуттями. Вона пишається боярським званням сина, уболіває за нього. Заради Степана змушує коритися обставинам і невістку.
Дочку Ганну і молодшого сина вона виховує вже по-московськи, бо бажає їм добра, хоча бачить згубний вплив такого виховання на їхні душі. Як мати московського боярина, вона належить До вищих кіл тодішнього суспільства, але не може вважати себе вільною. Вона відчуває зневагу оточуючих навіть у церкві. Степанова мати шкодує, що не може називати своїх дітей українськими іменами, що Ганна не знає українських пісень. Вона полюбила свою невістку як рідну дочку, піклується про неї і хоче, щоб Степан відвіз тяжко хвору Оксану додому, аби вона не померла з нудьги за Батьківщиною.
Про Степанову родину не можна сказати нічого поганого. Сам Степан захищає свого батька від звинувачень брата Оксани Івана, аргументуючи його від’їзд до Москви даною ним присягою: адже українцям часто доводилося служити своїй Батьківщині, перебуваючи у підданстві Польщі, Туреччини, Росії, бо так складалися історичні обставини. ?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)