“Боротьба між духом і тілом” за повістю О. Турянського “Поза межами болю”
Повість О. Туринського “Поза межами болю” можна віднести до напрямку українського класичного експресіонізму початку XX століття. Для цього напрямку характерні твори, реальні події в яких тісно пов’язані з вигадкою, а вираження ідей і думок відбувається через дослідження душі і психологічного стану героїв, процесів, що відбуваються в людині. У своєму творі О. Туринський відображує загострене світобачення через призму емоцій і переживань автора, який разом з персонажами повісті опинився в екстремальній ситуації.
Автор засуджує
За визначенням самого О. Туринського, його повість – це повість-поема. У центрі сюжету твору – поневіряння колишніх солдатів австрійської армії, семи друзів у нещасті, що потрапили
Утікши з колони військовополонених, ці люди опиняються наодинці з не менш жорстокою, ніж вороги, природою. Найбільша небезпека для друзів – замерзнути в лютий мороз. Для того, щоб передати весь жах ситуації, О. Туринський дуже вдало використовує характерні для його творчості художні прийоми: “Ідуть живі трупи по трупі природи”. Навіть природа відвертається від героїв оповіді: “Чорні хмари закрили заздрісно сонце і блакить неба й повисли над ними, як велетенські чорні крила всесвітнього духа знищення”. Мабуть, О. Туринський став першим, хто використовував природу не для опису чи в якості тла, а як ворожу караючу силу. Природа змінюється у свідомості людини лише у передсмертному маренні: “Синє небо любо й приязно сміється…”.
У кожного з семи учасників боротьби за життя була власна доля, але усіх закружляв безжальний вихор війни, який і перетнув їхні долі. А тепер, коли “ніхто й нічого не відзивається на голос болю і туги їхнього серця”, втікачі усвідомлюють, що хтось із них помре, а ті, хто залишиться живими, розпалять вогнище із його одягу і завдяки цьому врятуються. Дуже показні у цьому сенсі слова Добровського: “Прокляте те життя, в котрому слабкий мусить згинути, щоб дужчий міг жити”. І ці слова можна прикласти не тільки до їхнього положення, ними можна охарактеризувати увесь недосконалий світ, який може кидати на війну цілі народи, ввергати мільйони людей у коло насильств і кровопролить не заради захисту Батьківщини, а лише заради амбіцій можновладців.
Щоб зігрітися, Добровський влаштовує жахливі химерні танці з уявними партнершами, які дають можливість уявити себе в далекому минулому і знайти ті острівці, за які свідомість кожного з товаришів чіпляється, що не перейти межі божевілля. У цьому дивному танці останні сили і життя залишають молодого Бояні. Саме завдяки його смерті інші шість друзів отримують, хоча і мізерний, шанс вижити. При цьому навіть на межі загибелі, страждаючи не тільки від лютого холоду, а й від жорстокого голоду, друзі не наважуються з’їсти свого загиблого товариша. Кожен з них готовий померти, але не стати людожером. В цій ситуації боротьба духа і тіла закінчується перемогою духа, бо людська гідність бере верх над неміччю плоті.
Кожен герой оповіді біля теплого вогнища постає як особистість, що опинилася в екстремальних умовах. Оглядівський марить дружиною і сином, Сабо знищує банкноти, які здобув на війні, і розмірковує про те, що це, взагалі, мати гроші, сліпий мовчазний Штранцінгер знаходиться у відчаї – бажаючи віддати товаришам останнє, він спалює у вогнищі свою скрипку, а Добровський зауважує: “Ми вже не маємо гроші і також не потребуємо гроші. Тепер ми стали людьми”.
О. Туринський у своєму творі порушує дуже багато важливих проблем. Це відношення держави і людини, війни і людини, збереження духовності і моральних цінностей, боротьба духа і тіла, та головною ідеєю повісті залишається протест проти війни: “Хай би боги, царі і всі можновладці, що кинули людство у прірву світової війни, перейшли оце пекло мук, у якому люди караються!” Можливо, тоді все на світі стало б інакшим, добрішим: “Тоді боги стали б людьми, а люди братами”. А як докір усьому світу звучить питання автора: “Навіщо ми, люди, вбивали людей?”
(2 votes, average: 4.00 out of 5)