Біографія Антоненко-Давидовичa Борисa

Борис Антоненко-Давидович (літературні псевдоніми Богдан Вірний і Б. Антонович) народився 5 серпня 1899 року в передмісті міста Ромни – Засуллі (тепер Сумської обл.) в родині машиніста-залізничника Дмитра Олександровича Давидова і Юлії Максимівни Яновської (“Антоненко-Давидович” одночасно є псевдонімом і прізвищем його прадідів – реєстрових козаків Антоненків).
Закінчивши 1917 р. Охтирську гімназію, майбутній письменник вступає на природничий відділ Харківського університету, але невдовзі переводиться на історико-філологічний

факультет Київського університету. Через матеріальні нестатки та безперервну зміну влади офіційно він так і не здобув вищої освіти, і йому довелося опановувати науку самотужки “в бібліотеках та з великої книги життя”.
1920-1921 рр. ще зовсім юному Б. Антоненку-Давидовичу випало завідувати Охтирською повітовою наросвітою. В цей час, як свідчать його спогади, він “майже не бував у своєму “комісарському” кабінеті й більше крутився по школах, дитбудинках і садках, терся між селянами й ходив з рушницею в загоні ЧОНу проти Махна та місцевих повстанських ватаг, збирав продрозкладку й проводив вибори до Рад”.


Проте поступово стан ейфорії змінювався глибокими роздумами над особистими спостереженнями, пережитим і побаченим. Не прийнявши НЕПу й не погоджуючись із практикою розв’язання національного питання, восени 1921 р. письменник виходить із КП(б)У і вступає до УКП. Восени 1923 року, переконавшись у марній діяльності цієї партії та не бажаючи “помножувати дяківський хор у московській церкві з філіалом в Україні”, виходить з лав УКП й зосереджується на літературній діяльності. Якийсь час він був редактором (на посту секретаря редакції) найбільш популярного тоді ілюстрованого журналу “Глобус”.
На сторінках цього журналу Б. Антоненко-Давидович друкує перші літературні твори Олекси Влизька, Юрія Яровського, Марка Вороного та ін. Власні літературні твори починає публікувати з 1923 року.
У червневому номері журналу “Нова громада” за 1923 рік з’являється перше оповідання Б. Антоненка-Давидовича “Останні два”. В “Червоному шляху” (№ 8) побачила світ його драма “Лицарі абсурду”, а 1926 року – збірка оповідань “Запорошені силуети”. Своє літературне “хрещення” письменник одержав у літературній організації “Ланка” (згодом – “Марс”), що відокремилось від строкатого “Аспису” (асоціації письменників). Членами групи “Ланка” була невелика, але творчо дуже сильна група молодих “попутників”: Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, В. Підмогильний, Є. Плужник, Б. Тенета, Т. Осьмачка, Д. Фальківський та ін.
1927 року в журналі “Життя й революція” (№№ 10-12) надруковано повість Б. Антоненка-Давидовича “Смерть”. Наступного року вийшла в світ окрема книжка із невеличкою, але майстерно зробленою повістю “Тук-тук…” та двома оповіданнями.
У “Смерті” письменник прагне дослідити й показати “незбагненну” більшовицьку силу й джерела її утвердження. Ця книжка стала значною подією в літературному процесі 20-х і завдала письменникові багато прикрощів, які значною мірою спричинилися до його двадцятирічних поневірянь. Понад шість десятиліть пролежала повість у спецсховах і лише у 1989 р. знову побачила світ. Своє ставлення до гострих проблем письменник виявляє через скрупульозний психологічний самоаналіз головного персонажу Костя Горбенка, який постійно перебуває в становищі дволикого Януса – думає і почуває одне, але партійний обов’язок та обставини (об’єктивні чи спричинені його ж діяльністю) змушують чинити всупереч його почуванням, переконанням і національним почуттям. Зрештою, дійшовши висновку, що нове життя, “купується кров’ю”, “добувається смертю”, і що “це новий негласний, суворий закон, якого не обійти”, Кость вирішує стати “вольовим більшовиком”, відкидає “к чорту всякі нерви й легкодухість”. З нелюдською жорстокістю вбиває заручника… і стає йому від того “одразу порожньо всередині, навіть, по-особливому легко…” Постать Костя Горбенка та його драматична доля допомагає автору дослідити процес витравлення національної свідомості й гідності з людини, показати процес деградації українського інтелігента в безбатченка-яничара, який, в ім’я “світлого майбутнього”, змушений зневажити своє минуле, зріктися свого народу і навіть батька й матері. Деякі ортодоксальні критики, ототожнюючи роздуми персонажа з думками й позицією самого автора, докоряли йому в безоглядній симпатії до Горбенка, у “проповіді вбивства”, називали “апостолом гітлеризму” тощо. Більшість читачів схвально сприйняли твір, який засвідчив, що в літературу прийшов самобутній і талановитий письменник, суворий реаліст із досить гострим, сатиричним поглядом на життя, а його творам властиві іронічність, скепсис та іскристий гумор у змалюванні дійсності. Добре слово про повість “Смерть” висловив і нарком освіти республіки М. Скрипник, якому вона припала до вподоби. 1929 року Антоненко-Давидович випускає у світ збірки репортажів “Землею українською”, в яких багато місця приділено національному відродженню. Після цього на письменника знову “впали звинувачення за те, нібито він “хворіє” на перебільшений національний бзик, який у нього домінує над усім”, буцімто автор “засліплений націонал-шовінізмом”, “неприкритим зоологічним націоналізмом” (А. Клоччя) тощо. Інший критик – А. Б. Коваленко – розпікає автора за національну обмеженість, адже він, мовляв, назвав свою книжку “Землею українською…” Масові арешти творчої інтелігенції, сфальсифікований процес над СВУ, самогубство М. Хвильового та М. Скрипника глибоко вразили Б. Антоненка-Давидовича й були сприйняті ним як свідомий і цілеспрямований наступ на українську літературу й культуру. Гнітило письменника й постійне шельмування, заборона друкувати роман-трилогію “Січ-мати”, повернення з видавництва “Література і Мистецтво” роману “Борг” для докорінної переробки. Морально й матеріального його життя поступово стало нестерпним, і він був змушений тимчасово виїхати з України до Алма-Ати, де почав працювати у Держкрайвидаві редактором художнього сектора. Коли 1 грудня 1934 року в Смольному було вбито С. М. Кірова, у “вождя народів” Й. Сталіна з’явився привід для переходу в рішучий наступ проти інакомислячих та “ідейно ущербних”: наступного дня в газетах опубліковано постанову про терористів-контрреволюціонерів, а за кілька днів по тому з наказу Сталіна і Єжова на вулиці міст та сіл країни було виведено наелектризовані юрмища з транспарантами спрямованими проти міфічних “ворогів народу”, “шкідників”, “терористів” та “агентів міжнародного імперіалізму” з рішучим закликом: “На смерть Кірова вдаримо нещадним ударом по недобитках класового ворога!” Почалися жорстокі репресії. Вже 5 грудня 1934 року заарештовано Є. Плужника. 17 грудня як “ворогів народу” і “терористів” було розстріляно друзів Антоненка-Давидовича – Г. Косинку, Д. Фальківського, К. Буревія, О. Влизька… Цунамі терору докотилося й до Казахстану. 2 січня 1935 року Антоненка-Давидовича заарештовано й під конвоєм відправлено до Києва. На допитах письменник тримався мужньо. На вимогу слідчого НКВС Хаєта зізнатися в приналежності до терористичної організації й видати своїх спільників в обмін на обіцянку зберегти письменникові його “мерзенне” життя, Б. Антоненко-Давидович відповів: “Я не знаю, які у Вас є засоби впливу на в’язнів під слідством. Та навіть коли б, припустимо, якимись невідомими способами вам п
ощастило зламати мене і я виказав би Вам на себе й на інших оцю фантасмагорію, і коли б ви не тільки дарували мені моє “мерзенне”, як ви кажете, життя, а навіть випустили на волю, то я повісився б на першому ж сучку. Тому що таким людям як я, можна жити з переламаним хребтом, але з переламаним моральним хребтом я жити не зміг би. На це ви зважте”. Єжовські опричники звинуватили письменника у “приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації” (УВО), яка нібито силою зброї “прагнула повалити Радвладу на Україні і готувала індивідуальний терор проти Компартії і Радянської держави”. На підставі цієї фальшивки Б. Антоненка-Давидовича було засуджено на 10 років концтаборів. Письменник пройшов усі кола ГУЛАГівського пекла, а після того був відправлений на довічне заслання в село з промовистою назвою Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю. Після повернення до Києва у 1957 р., окрилений суспільно-політичною відлигою, Б. Антоненко-Давидович активно включається до літературного процесу. Уже наступного року він вирушає в мандри Україною. Враження від подорожей передає у збірках репортажів “Збруч” (1959) та “В сім’ї вольній, новій” (1960). Водночас допрацьовує привезений із заслання в чернетці роман “За ширмою”, що публікується спочатку в журналі “Дніпро” (1961, № 12), а за рік після того твір виходить окремою книжкою і стає помітним явищем української прози. Проте одразу після виходу роману письменника знову починають звинувачувати в неблагонадійності, і йому стає надзвичайно важко надрукувати будь-який твір. Невиданими залишаються таборові нотатки з “захалявного зшитку”, що склалися у збірку “Сибірських новел” (видані після смерті автора у 1989 р.).
До самої смерті Б. Д. Антоненко-Давидовича, що настала 9 травня 1984 року, тривало принизливе цькування та замовчування письменника, який був змушений животіти на скромну пенсію. В той же час за кордоном, зокрема, в Болгарії, Польщі, Англії, Канаді, США і навіть далекій Австралії його твори видаються окремими книжками, широко відзначаються ювілеї письменника. Нарешті через 5 років після його смерті в Україні виходить його книга художньої прози – “Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки” – за яку йому посмертно в 1992 р. присуджено Державну премію ім. Т. Г. Шевченка. Твори Бориса Антоненка-Давидовича, що вийшли окремими виданнями: В Україні: “Лицарі абсурду” (драма, 1924), “Запорошені силуети” (оповідання, повісті, нариси, 1925), “Тук-тук” (1926), “Смерть” (1928, 1929), “Справжній чоловік” (1929), “Шкапа”, “Крижані мережки”, “Печатка”, “Землею українською”, “Синя волошка” (1930), “Люди й вугілля”, “Крила Артема Летючого” (1932, 1959), “Паротяг Ч-273” (1933), “Збруч” (1959), “В сім’ї вольній, новій”, “Золотий кораблик” (1960), “Слово матері” (1964), “За ширмою” (роман, 1963), “Про що і як” (збірка статей, 1962), “В літературі і коло літератури” (1964), “На довгій ниві” (1967), “Як ми говоримо” (1970), “”Смерть”, “Сибірські новели”, “Завищені оцінки”” (1989). За кордоном: “Смерть” (Лондон, “Українська видавнича спілка”, 1954), “Землею українською” (Філадельфія, “Київ”, 1955), “За ширмою” (Мельборн, “Слово”, 1972), “Як ми говоримо” (Балтимор, “Смолоскип”, 1979; Нью-Йорк, “Науково-дослідне товариство української термінології”, 1980), “Печатка” (Мельборн, “Ластівка”, 1979), “Двісті листів Б. Антоненка-Давидовича” (Мельборн, “Ластівка” і “Слово”, 1986). Іншими мовами: російською – “Крылья Артема Летуна” (1963); польською – “Za parawanem” (1974); англійською – “Behіnd the Curtіan” (1980), “Duel” (1986).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Біографія Антоненко-Давидовичa Борисa

Categories: Біографії

Links