Безкорисливе добро вчителя в оповіданні Распутіна “Уроки французького”
“Дивно: чому ми так само, як і перед родителями, щораз почуваємо свою провину перед учителями? І не за те зовсім, що було в школі, – ні, а за те, що сталося з нами після”. З такого повчального судження починається блискуче оповідання Валентина Распутіна “Уроки французького”. З мудрим гумором, добротою, людяністю, а головне, з повною психологічною точністю описує письменник взаємини голодного учня з молодою вчителькою. Оповідання тече неспішно, з побутовими подробицями, але ритм його непомітно захоплює читача, як не захоплює інший
“Я пішов у п’ятий клас у сорок восьмому році. Правильней сказати, поїхав: у нас у селі була тільки початкова школа, тому, щоб учитися далі, мені довелося споряджатися з будинку за п’ятдесят кілометрів у райцентр”.
Зі скрупульозністю нарисовця Распутін пояснює причини, що спонукали матір відпустити сина на самостійне життя, про те, як вона домовилася зі знайомої із цього приводу, про те, як він залишився один.
“…а в останній день серпня дядько Ваня, шофер єдиної в колгоспі полуторки, вивантажив мене на вулиці Подка-Менной, де мені стояло жити,
Настільки ж детально автор пояснює, як важко жилося в ці післявоєнні роки. Але це не дидактичні міркування, а гумор з легкою ностальгією по голодному, але в чомусь щасливому дитинству.
“Голод у той рік ще не відпустив, а нас у матері було троє, я самий старший. Навесні, коли довелося особливо туго, я ковтав сам і змушував ковтати сестричку вічка пророслої картоплі й зерна вівса й жита, щоб розвести посадки в животі, – тоді не прийде увесь час думати про їжу. Все літо ми старанно поливали свої насіння чистою ангарською водичкою, але врожаю чомусь не було”.
И настільки ж природний, художньо повноцінний другий шар оповідання – переоцінка відносини вчительки до млявого, похмурого хлопчика після того, як вона довідалася про його проблеми, її незграбні спроби нагодувати дитини так, щоб не зачепити його гордості.
Тут автор людяний і правдивий. Без тіні фальші, без перебільшень показує він природні протиріччя між героями, проводячи непомітну паралель між загальними протиріччями міста й села, їхнє важке розуміння цих протиріч, їхнє поступове зближення, їхню загальну розгубленість від несподіваного повороту відносин.
Кульмінація оповідання наступає після того, як учителька початку грати із Хлопчиком у пристінок. Парадоксальність ситуації загострює оповідання до межі. Особливо гостро повинні почувати це загострення ті, хто жив і вчився в період “торжества комунізму”, коли “нестатутні” відносини вчителі з учнем могли привести не тільки до звільнення з роботи, але й до кримінальної відповідальності.
Учителька не могла не знати, що, докопайся до її колеги, що відбувається, “громадськість”, – вовчий квиток їй забезпечений. Хлопчик цього до кінця не розумів. Але коли лихо все-таки трапилося, він почав розуміти поводження вчительки глибше. І це привело його до усвідомлення деяких аспектів життя того часу.
Фінал оповідання майже мелодраматичний.
Посилка з антонівськими яблуками, яких він, абориген Сибіру, ніколи не пробував, як би перегукується з першою, невдалою посилкою з міською їжею – макаронами. Всі нові й нові штрихи готовлять цей, оказавшийся зовсім не несподіваним фінал, що і ставить всі крапки над i. В оповіданні як би збирає щось неварте, соромітне для людини, чому протипоставлена чистота міської вчительки французької мови, зовсім ще дівчиська, і серце уфюмого, недовірливого сільського хлопчика відкривається перед цією чистотою.
Здавалося б, все те, про що розповів письменник, – давня давнина. Що нам до нього? Але оповідання дотепер свіже, соціально гарячий. Адже в ньому не тільки Історія, случившаяся за давніх часів у сільській школі. У ньому вищі людські цінності”, зважені з ювелірною точністю. У ньому велика мужність маленької жінки, прозріння замкнутої, неосвіченої дитини, у ньому уроки людяності.
У школі він учився добре, на одні п’ятірок, крім французької мови, йому не давалася вимова. Лідія Михайлівна, учителька французького, слухаючи його, безсило морщилася й закривала ока. Але вона, по праву класного керівника, внимательней ставилася до учнів, чим інші вчителі. А коли довідалася, що хлопчик грає на гроші, то викликала його на розмову, думаючи, що гроші він витрачає на цукерки, а насправді він купував молоко для лікування. У неї відразу змінилося до нього відношення, і вона вирішила займатися з ним французьким окремо. Учителька приходила його до себе додому, пригощала вечерею, але хлопчик з гордості не їв, та й соромився дуже. У Лідії Михайлівни до цього хлопця було состраданье, вона хоч небагато хотіла оточити його увагою й турботою, знаючи, що він голодує. Вона стала для нього не тільки вчителькою французького, але й іншому, навіть мамою, і гру в “замеряшки” придумала спеціально, щоб дати можливість хлопчикові мати свої гроші.
Директор школи порахував гру з учнем злочином, спокушанням, так і не розібрався по суті, що сподвигло вчительку на це. Але жінка, виїхавши до себе на Кубань, не забула хлопчика й надіслала йому на школу посилку із продуктами й навіть із яблуками, які хлопчик ніколи не пробував, а бачив тільки на картинках.
От щирий приклад того, як самовіддано й безкорисливо Лідія Михайлівна робила добро людям. Я думаю, що хлопчик це правильно зрозумів і оцінив, коли став дорослим.
А письменник сподівається, що преподані йому у свій час уроки ляжуть на душу як маленького, так і дорослого читача
(1 votes, average: 5.00 out of 5)