Байронізм був моментальним, але великим, святим і необхідним явищем у житті європейських країн, а може, у житті й усього людства. Він з’явився у хвилини страшної туги людей, їх розчарування і майже розпачу. Після несамовитих екстазів нової віри щодо нових ідеалів, проголошеної наприкінці минулого століття у Франції, у передових тоді націях європейського людства наступив час, настільки не схожий на той, якого очікували, настільки далекий від віри людей, що наступне розчарування вразило своєю глибиною всю Західну Європу. І не від одних тільки
зовнішніх (політичних) причин упали знову підняті на мить кумири, але й від внутрішньої їх неспроможності, що ясно побачили всі прозорливі серця й передові розуми. Новий час ще не означився, новий клапан не відкрився, і всі задихалися під заниженим і звуженим над людством колишнім його обрієм. Старі кумири лежали розбиті. І от у цю хвилину й з’явився великий і могутній геній, жагучий поет. У його звуках зазвучала тодішня туга людства й сумне розчарування його у своєму призначенні й у його ідеалах. Це була нова й нечувана ще тоді муза помсти й суму, прокльонів і розпачу. Дух байронізму раптом пронісся ніби
по всьому людству, все воно відгукнулося йому. Це був ніби відкритий клапан; принаймні, серед загальних і глухих стогонів, навіть переважно несвідомих, це був саме той могутній крик, у якому об’єдналися всі крики й стогони людства. Як було не відгукнутися на нього й у нас, та й ще такому великому, геніальному й провідному розуму, як Пушкін? Усякий сильний розум і всяке великодушне серце не могли й у нас тоді оминути байронізму. Та й не за одним лише співчуттям до Європи й до європейського людства, а тому, що й у нас, і в Росії, саме на той час, окреслилося занадто багато нових, недозволених і болючих питань і занадто багато старих розчарувань…