Анна Ахматова (Анна Андріївна Горєнко)
Я народилася 11 червня 1889 року поблизу Одеси (Великий Фонтан). Мій батько був на той час відставним інженером-механіком флоту. Коли мені виповнився один рік, мене повезли на північ – до Царського Села. Там я жила до шістнадцяти років. Мої перші спогади – царськосільські: зелена розкіш вологих парків, вигін, куди мене водила нянька, іподром, де скакали маленькі строкаті конячки, старий вокзал, а також інше, що ввійшло згодом до “Цар-ськосільської оди”.
Щоліта я бувала поблизу Севастополя, на березі Стрілецької бухти, і там подружила
Читати я вчилася за абеткою Льва Толстого. У п’ять років, слухаючи, як учителька проводила заняття зі старшими дітьми, я теж навчилася говорити французькою мовою.
Першого вірша я написала, коли мені було одинадцять років. Вірші почалися для мене не з Пушкіна і Лєрмонтова, а з Державша (“На народження порфірородного отрока”) і Некрасова (“Мороз, Червоний ніс”). Ці речі знала напам’ять моя мама.
Училася в Царськосільській жіночій гімназії. Спочатку погано, потім значно краще, але завжди неохоче.
У
Я вступила на юридичний факультет Вищих жіночих курсів у Києві. Коли доводилося вивчати історію права й особливо латинь, я була задоволеною, коли ж пішли виключно юридичні предмети, я до курсів охолола.
У 1910 році я вийшла заміж за І. С. Гумильова, і ми поїхали на місяць до Парижа.
Облаштування нових бульварів по живому тілу Парижа (яке описав Золя) було ще не зовсім закінчене. Вернер, друг Едіссона, показав мені в “Тауегпе сіє Рапіеоп” два столи і мовив: “А це ваші соціал-демократи, отут – більшовики, а там – меншовики”.
Поезія була геть занедбана, і вірші купували лише завдяки віньєткам більш-менш відомих художників. Я вже тоді розуміла, що паризький живопис з’їв французьку поезію.
Переїхавши до Петербурга, я вчилася на Вищих історико-літератур-них курсах Раєва. Тоді я вже писала вірші, що увійшли потім до моєї першої книги.
Коли мені показали коректуру “Кипарисової скриньки” Інокентія Анненського, я була вражена і читала її, забувши про все на світі.
1910-го року цілком очевидно намітилася криза символізму, і поети-початківці вже не приставали до цієї течії. Одні йшли у футуризм, інші – в акмеїзм. Разом з моїми товаришами по Першому Цеху поетів – Ман-дельштамом, Зенкевичем, Нарбутом – я зробилася акмеїсткою.
Весну 1911 року я провела в Парижі, де була свідком перших тріумфів російського балету. У 1912 році проїхала Північною Італією (Генуя, Піза, Флоренція, Болонья, Падуя, Венеція). Враження від італійського живопису й архітектури було величезним: його можна порівняти із сновидінням, яке запам’ятовуєш на все життя.
У 1912 році вийшла у світ моя перша збірка віршів “Вечір”. Надруковано було лише триста;примірників. Критика поставилася до неї прихильно.
1 жовтня 1912 року народився мій єдиний син Лев.
У березні 1914 року вийшла друга книга – “Чотки”. […]
Ми повернулися не в Петербург, а в Петроград, з XIX століття відразу потрапили в XX, усе зробилося іншим, починаючи з вигляду міста. Здавалося, маленька книга любовної лірики автора-початківця повинна була потонути у світових подіях. Час вирішив інакше.
Кожне літо я проводила в колишній Тверській губернії, у п’ятнадцятьох верстах від Бєжецька. Ця місцина не дуже приваблива: розорані рівними квадратами горбкуваті поля, млини, трясовини, осушені болота, засіяні ниви… Там я написала дуже багато віршів “Чоток” і “Білої зграї”. “Біла зграя” вийшла друком у вересні 1917 року.
До цієї книги читачі і критика несправедливі. Чомусь вважають, що вона мала менший успіх, ніж “Чотки”. Ця збірка з’явилася за обставин, які були ще суворішими. Транспорт ледь животів – книгу не можна було відіслати навіть до Москви, вона вся розійшлася в Петрограді. Журнали закривалися, газети теж. Тому, на відміну від “Чоток”,,про “Білу зграю” в пресі багато не писали. Голод і розруха зростали кожного дня. Як не дивно, нині всі ці обставини не враховуються.
Після Жовтневої революції я працювала в бібліотеці Агрономічного інституту. У 1921 році вийшла збірка моїх віршів “Подорожник”, у 1922 році – книга “Ашю Ооміпі”.
Починаючи приблизно із середини 20-х років я почала дуже ретельно і з великим зацікавленням займатися архітектурою старого Петербурга, а також вивченням життя і творчості Пушкіна. […]
Роботи “Олександрина”, “Пушкін і Невське надмор’я”, “Пушкін у 1828 році”, якими я займаюся майже двадцять останніх років, очевидно, увійдуть до книги “Загибель Пушкіна”.
Починаючи із середини 20-х років мої нові вірші майже перестали друкувати, а старі – передруковувати. Вітчизняна війна 1941 року застала мене в Ленінграді. Наприкінці вересня, уже під час блокади, я вилетіла літаком до Москви.
До травня 1944 року я жила в Ташкенті, жадібно слухала звістки про події в Ленінграді і на фронті. Так само як і інші поети, часто виступала в госпіталях, читала вірші пораненим бійцям. У Ташкенті я вперше оцінила, що значить в палючу спеку тінь дерева і дзюрчання води. А ще я узнала, що являє собою справжня людська доброта: у Ташкенті я багато і тяжко хворіла.
У травні 1944 року я прилетіла до весняної Москви, яку заполонили радісні сподівання і очікування близької перемоги. У червні повернулася до Ленінграда.
Страшна примара, на яку скидалося моє місто, настільки вразила мене, що я описала цю свою зустріч з ним у прозі. Тоді ж виникли нариси “Три бузки” і “В гостях у смерті” – останній про читання віршів на фронті в Теріоках. Проза завжди здавалася мені і таємницею, і спокусою. Я з дитинства все знала про вірші – а проза лишалася для мене чимось невідомим. Мою першу спробу всі дуже хвалили, але я, звичайно, не вірила. Покликала Зощенка. Він звелів дещо вилучити і сказав, що з іншим згодний. Я була рада. Потім, після арешту сина, спалила разом з усім архівом.
Мене давно цікавили питання, пов’язані з художнім перекладом. У післявоєнні роки я багато перекладала. Перекладаю і зараз.
У 1962 році я закінчила “Поему без героя”, яку писала протягом двадцяти двох років.
Минулої весни, напередодні дантового року, я знову почула звуки італійської мови – побувала в Римі і на Сицилії. Навесні 1965 року я поїхала на батьківщину Шекспіра, побачила британське небо й Атлантику, зустрілася зі старими друзями і познайомилася з новими, ще раз відвідала Париж.
Я не припиняла писати вірші. Для мене в них – мій зв’язок з часом, з новим життям мого народу. Коли я писала їх, я жила тими ритмами, що звучали в героїчній історії моєї країни. Я щаслива, що жила в ці роки і бачила події, з якими нічого не можна порівняти.
Анна Ахжатова 1965 Переклад з російської А. У Ліщенка
(1 votes, average: 5.00 out of 5)