Андрій Болконский і Родіон Розкольників
Ганна Ахматова писала: “Ви робите помилку, протиставляючи Толстого Достоєвському. Невірно. Вони як найвищі вежі того самого величного будинку, вершини. У них краще, що є в російському дусі”.
Проте їх обоє головних героя: Родіон Розкольників, головний герой “Злочину й покарання”, і князь Андрій, один з головних героїв “Війни й миру”, – не стільки схожі, скільки розрізняються між собою. Розходження ці проглядаються, починаючи із соціального стану, з їхнього оточення й закінчуючи життєвим шляхом і їхніх духовних шукань. Розкольників,
Що ж змушує його сидіти у своїй кімнаті, “схожої на труну”, цілими днями? Що заважає йому жити як всі, знаходити засоби, вирішувати свої проблеми, улаштовувати своє життя? Помітимо, що вже на самому початку роману, у портреті, даний натяк на відповідь на це питання. Одяг Раскольникова, схожа на руб’я, і капелюх, що виглядає як символ тернового
Він усунутий від навколишнього світу добровільно. Проблема, що мучить його, відокремлює його від іншого миру, від інших людей. У такій же духовній ізоляції перебуває й князь Андрій. Чому? На відміну від Раскольникова, він прекрасно утворений, спадкоємець родового маєтку, син єкатерининського генерала, тобто (на початку роману) – парубок, що подає більші надії
Він обертається у вищому суспільстві й не повинен піклуватися, здавалося б, ні про що. На перший погляд Розкольників і Болконский – зовсім різні люди, але проте князь Андрій теж “чужий” у світських вітальнях. Із цього життя він біжить в армію й говорить Пьеру: “Я йду тому, що це життя, що я веду тут, це життя – не по мені!” Отже, ми бачимо, що Розкольників і Болконский, настільки різні по своєму соціальному стані, однакові у своєму духовному стані, – вони самотні. Але, аналізуючи їхній психологічний стан, ми доходимо висновку, що якщо Розкольників випробовує апогей своїх мучень, які тривають усього кілька днів (як і увесь час дії роману), марить своєю ідеєю й буквально, під час хвороби, і в переносному значенні, то князь Андрій перебуває лише на початку своїх шукань, навіть ще не замислюючись над ними, а лише несвідомо відчуваючи потребу зміни. Ця потреба змушує його покинути салони й відправитися в діючу армію, щоб уже там пройти деякі етапи складних щиросердечних шукань. У кампанії 1805-1807 років князь Андрій переживає ще один важливий момент – це наполеонизм і відношення до слави, способи її досягнення
До Аустерлица князь Андрій мислить себе чимсь начебто Месії – він урятує людей, він зробить подвиг. Ця ідея підкріплюється його вірою у вибраність Наполеона. Культ Наполеона в той час був дуже популярний у Європі, звичайний капрал перетворюється в імператора – це потрясло людські розуми. Культ заснований більшою мірою на честолюбстві, і це, безумовно, є присутнім і в князя Андрія
Але їм рухає не тільки честолюбство. Тут проглядаються зачатки його головної ідеї – загального єднання й любові. Він таки стає “нашим князем”, але вже розчарувавшись в “маленькому капралі” і розвінчавши культ Наполеона. Подвиг Тушина відкриває йому ока – слава не завжди вибирає гідних її. Розвінчання Наполеона відбувається в Аустерлицком бої, коли важко поранений князь Андрій порівнює все, що відбувається зі спокоєм вічного неба
И саме в цей момент, коли життя могло б покинути його, він на мить з’єднується з небом, із природою, але цієї миті йому досить для того, щоб зрозуміти всю низовину що відбувається. Наполеон, що у цей час проїжджає повз лежачого князя Андрія, здається йому незначним. У цій сцені Толстої дає нам натяк на наступну смерть князя Андрія, де ця мить злиття і єднання з небом, усім миром перетвориться у вічність. Розкольників також захоплюється наполеонизмом і так само, як і спочатку князь Андрій, бачить у Наполеоні деяке втілення своїх ідей і теорій
Але подібність це поверхово, і в глибині є істотні розходження. Розкольників будує свою теорію “людей, влада що мають, і тварин тремтячих”, опираючись на розважливого Наполеона, такого ж теоретика людських доль. Герой Достоєвського вподібнюється йому, і Раскольникову здається, що його Майбутнє злочин – це і є перевірка цієї теорії. Поки він будує теорію, сама живаючи життя дає йому матеріали й мотиви цього злочину
Сцена з життя злиденного й розпусного Петербурга, другого Вавилона, де “семирічний розпусний і злодій”, дають йому привід засумніватися в моральності людини, і він зважується на злочин заради з’ясування наявності моралі в природі людини. Але поки це несвідомо й непомітно зріє в ньому, він упоєний своїм питанням, хто ж він – “тварина тремтяча” або “право має”. Але звільнитися від наполеонизма й усвідомити проблему, що його істинно мучила, Розкольників (на відміну від князя Андрія) зміг не раптом, тільки через роки каторги. Лише там він розуміє, що будь-яка людина, зробивши вбивство, убиває в собі Бога. “Я не бабу вбив, я себе вбив
Так-Таки й ухлопал себе навіки”, – говорить Розкольників. Розуміння цього і є результат морального Воскресіння Раскольникова. Отже, розглянувши розходження в питанні наполеонизма й виявивши, що князь Андрій відмовляється від наполеонизма вже на самому початку, ми бачимо, що це їхнє захоплення не містить головних проблем ні князя Андрія, ні Раскольникова.
Воно виразно вказує на те, що роль Месії ними зрештою буде виконана – але в іншому, більше глобальному масштабі. На поверхні лежить (та й сам Розкольників мислить саме в такий спосіб), що його месіанство полягає в тому, щоб звільнити людей від брехливих забобонів і вказати їм шлях “піднесення”. Люди аморальні по своїй природі, уважає Розкольників, і лише земне покарання, в’язниця, суд утримують їх від злочину через “формалистские” християнські заповіді. Всі люди брешуть, зображуючи чесноту, і Розкольників нібито пропонує їм шлях звільнення від цієї неправди. Помиляється й князь Андрій, що спочатку бачить своє месіанство в тім, що,
(1 votes, average: 5.00 out of 5)