Анатолій Андрійович Дімаров: багатогранні різнопланові твори
Анатолій Андрійович Дімаров народився 5.05.1922 р. у Миргороді на Полтавщині в учительській сім’ї. Після закінчення середньої школи був мобілізований до армії. У цей година розпочалася Велика Вітчизняна Війна, письменник воював на Південно-Західному фронті, побував в окупації, був поранень, після одужання деякий година партизанив. Завісь цей життєвий досвід пізніше відбився в його творах.
В 1949 р. він видав першу збірку оповідань “Гості з Волині”. Протягом 1950-1951 рр. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві,
Творчий доробок письменника складає кілька десятків томів. Важливіші з їх: “Зінське щеня” (1969), “Містечкові
В 1981 р. роман удвох книгах “Біль і гнів” був відзначений Державною премією ім. Т. Шевченка. Письменник переконує, що війну перемогло саме народне життя. “Болем і гнівом” А. Дімаров стверджує це пристрасно, доконано, завершуючи свою величну фреску окупаційного лихоліття епізодом, що найвиразніше оголює полемічний нерв усієї епопеї. Єдина на всю спалену Тарасівку жінка Ганна Лавриненко відтягла з подвір’я мертвого німця, намила картоплі, знайшла обгорілий шолом і мовчки заходилася варити в нім нехитру селянську їжу. “Отой шолом і прикрутивши увагу військових. Він одразу ж подумавши, що неодмінно напише про цю жінку і шолом, він складав уже подумки, красиві й гучні: про війну, про звитягу наших солдатів, про мертя народу. А Ганна ні про що ті не думала: Ганна просто Крила картоплю”. У цьому “просто варив картоплю” і є весь Дімаров як мислитель і як художник
Найулюбленішим жанром письменника в роки творцої зрілості стали “історії” – сільські, містечкові, міські. Започаткопині смороду були збіркою “Зінське щеня” (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого, як це й трапляється в усіх відстояних сільських громадах, “породичалися” з більшістю людських цнот і вад, зігріваючи й караючи ними не лише сусідів, а й самих собі. Ці соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою “Постріли Уляни Кащук” (1978),- вона разом з попередньою увійшла до підсумкового видання А. Дімарова “Сільські історії” (1987). Більшість її персонажів – теж люди літні, їм довелося дивитись у вічі найстрашнішому лихові – насильницькій смерті, яка в роки війни сліпо йлетко^осила всіх підряд, а вісь біля їх кружляла довше. І часто через ті, що боялися смороду передусім не її, а осуду власної совісті. Посутньо про таке, якові війні, алі безкровне вже прорідження реліктово “чистих” народних натур, їхнє поступове струхлявіння чи те в болоті застійного побуту, чи в духовно пісному грунті сучасних мегаполісів розмірковує А. Дімаров у книжках “Містечкові історії” (1987) та “Боги на продажів. Міські історії” (1988). Обидві смороду густо населені людьми, чиї здебільшого скособочені долі свідчать про кризу цінностей, що їх держава мала, з одному боку, за моральний абсолют, а з іншого – чи не щодень ігнорувала. Нехтуючи при тому й характери, де ті цінності прижилися, аби врешті-решт статі разом з їхніми носіями нікому не потрібними. А бува, й офіційно переслідуваними, як це сталося з молодимо робітником (“Термінальна Історія “): боротьбою з приписками він тільки того й добився, що судової справи проти собі. Таку ж неможливість пробитися буцай до здорового глузду, який подеколи підміняв усунуту з офіційних установ совісність, ілюструють трагічні історії доведеної до самогубства школярки (“Дітям до шістнадцяти”), котрій її ж учителі грубо інкримінували розпусту; або молодого зятя, який прийшов у сім’ю нареченої з крилами, алі під тиском міщанського пресу мусив їх потайки пообтинати (“Крила”). Головні мотиви “Міських історій” Анатолія Дімарова, це – людина у всьому розмаїтті іт відносин з оточуючим світом. Навіть за загальним пафосом повісті, що увійшли до “Міських історій”, фіксують різні зрізи дійсності: комічні (“Роман”, “Білі троянди, червоні троянди…”), трагічні (“Лунохід і Квазім. одо”. “Дітям до шістнадцяти”, “Симон-різник”, “Попіл Клааса”), фантастично-умовні (“Крила”). Алі найбільше отут творів, які стикують у собі взаємопротилежні початку, зображують людину в такому поєднанні почуттів і суперечностей, що годі шукати однозначної відповіді на запитання “хто є хто”: “Квартира”, “Мама Люба”, “Кримінальна Історія”, “Життя ежизнь”, “До сина”, “Медалі”, “Дзвони”. “Боги на продажів”. “Міські історії” спонукають до серйозних роздумів, які ж заподій тихий моральних деформацій, свідками котрих мі є останнім годиною, які сили змушують людину забувати такі важливі моральні імперативи, як добро, шляхетність, милосердя. Досліджуючи ці заподій, письменник намагається запропонувати різні відповіді на ці болючі питання. Одна з їх пов’язує втрату людиною людяності насамперед із хворобою речовізму, що жахливою епідемією накрила мешканців міста (та й, додамо, села), перетворюючи їх, колися добрих і лагідних, на холодних егоїстів, засліплених єдиним бажанням – щось “дістати”, “вхопити”, “запопаcти”.
Людину від дерев’яного чоловічка, дає мі іжливість насолоджуватись життям, навіть жертвувати їм зазаради іншої людини, що саме серце є справжнім багатством людської душі. Отже, Твори Анатолія Дімарова – багатогранні, різнопланові й, безперечно, не можуть не привернути уваги читача.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)