Дмитро Андрійович Фурманів

Дмитро Андрійович Фурманів (1891 -1926), син трактирника, власника чайної, із заштатного міста Середи (нині місто Фурманів Іванівської області), студент-філолог Московського університету в 1914-1915 роках, брат милосердя (санітар) на фронтах першої світової війни, і сам був натурою шукаючої, мрійливої, готової, як говорять, обміняти Корінь на крила, на мрії

Йому нелегко було визначитися в подіях революції, коли валив старий уклад, зникала колишня законопослушность народу. У принципі він був радий цьому, як тоді говорили, “пробудженню народу”,

але радий трохи теоретично, не представляючи, що несе із собою “російський бунт”. В 1915 році, потрапивши в Київ, де в 1911 році був убитий прем’єр-реформатор П. А. Столипин, Фурманів задумався про шляхи відновлення Росії: “Бачив пам’ятник П. А. Столипину. Коштує він на весь зріст – із сувоєм у правій руці. А збоку напису. Одну я запам’ятав: “Вам потрібні великі перевороти, а нам потрібна велика Росія”,- гарна, але безглузда фраза, тому що велику Росію можуть створити лише великі перевороти, а для великих переворотів, у свою чергу, потрібні й великі люди”.

Людина з таким умонастроєм не може триматися

золотої середини, по-молчалински сподіватися на помірність і акуратність. Особливо – у роки революції. І молодий Фурманів до 1919 року в Іваново-Вознесенську пережив захоплення анархізмом, був революціонером-“максималістом”. Чи чутні в нинішніх дискусіях аргументи Чапаєва?

Остання обставина змушує дещо згадати. У повісті А. Платонова “Котлован” є сцена, що побічно зачіпає “феномен Чапаєва” як народного героя. Дівчинка Настя, імітуючи правовірність, свою політичну “зрілість”, заявила один раз будівельникам котловану: “- А я знаю, хто головний

– Хто ж? – прислухався Сафронов. – Головний – Ленін, а другий – Будьонний…”

Зараз це заява смешновато, в 30-м року воно страшнувато, оскільки всі знали, хто є “Ленін сьогодні”. Але справді – хто ж уцелел із селянських вождів, самородків першого заклику до початку 30-х років? На жаль, доля тисяч Чапаєвих, селянських “червоних генералів”-легендарного командарма Другий Кінної Пилипа Миронова, уже в січні 1918 року приведшего на Дон цілий полк із фронту й, що поставив його під прапори революції, начдива Бориса Думенко, багатьох ватажків партизанських загонів у Сибіру, що боролися з Колчаком,- найчастіше була трагічною. В атмосфері воєнного комунізму, грубейшего насильства над селянством, навіть середні, їхні коливання, здорові тривоги через тієї ж продразверстки вже в 1920-1921 роках легко було видати за свідому зраду, злочинну малодушність. Чапаєву, що загинув у бої, що не услишали несправедливого вироку ревтрибуналу, як почули його Ф. Миронов, Б. Думенко й ін., у відомому змісті “повезло”. Фактично він да Семен Будьонний, офіційно звеличений, “устрашавший” вусами дітвору передвоєнного років, залишився в освітленому просторі історії

Роман Дм. Фурманова у тих умовах сприймався – та й зараз сприймається – як звісточка з легендарних часів. Можна бути вдячним Д. А. Фурманову, що він, довго думаючи, як йому дати Чапаєва – “з усією людським тельбухом” або як “фігуру фантастичну”, ідеалізовану, схилився до першого. Кривавий психоз громадянської війни взагалі знає лише два результати: або кінцеве моральне отупіння, здичавіння, “мясничанье”, при якому чуже життя копійка, або здача в полон якійсь утопічній ідеї, мрії про абстрактне райське Майбутнє як виправданні поточного жертовного шляху. Перший шлях вів до анархічної безвідповідальності, до примирення зі злидарською подачкою у вигляді псевдосвободи зі стола революції. У відомій мері на цьому рівні розуміння волі затримався талановитий А. Веселий, автор роману “Росія, кров’ю вмита” (1924-1936), це “дике перо”, “співак партизанської стихії”. Подібною злидарською подачкою у вигляді псевдосвободи задовольнялися люди соціального дна, революційна чернь у поемі ” Дванадцять ” А. Блоку, вимагаючи дарового хліба й кривавих видовищ:

Замикайте поверхи, Нині будуть грабежі Відмикайте льоху, Гуляє нині голота…

Інший шлях – високої ідеалізації, риторики, абстрагування від реальних жахів, “перегинів” – обрав молодий Андрій Платонов, тоді, в 1919 році, молодий поет і публіцист. У фурмановском “Чапаєві” все обстоит складніше. Комісар Федір Кличков не залишає без уваги жоден звук в арфі многозвучной чапаевской душі. Він, неухильно “блюдущий” Чапаєва, боїться, що герой-легенда дасть хід навичкам життя голоти. З якимось жахом, як безглузду ахінею, відкидає Кличков гордовите, нібито хвалькувате, визнання Чапаєва: “Знаєте, хто я? – запитав мене сьогодні Чапаєв, як сиділи в санях, і ока в нього заблищали наївно й таємниче.- Я народився від дочки казанського губернатора й артиста-цигана”.

Ах, як порушує ця фантастична творчість чистоту анкети! Кличков відкидає цю “ахінею”, як би вискубує в “орла” саме квітчасте перо. У принципі дуже жаль, що подібна гра життя, “непотрібне” нібито бешкетництво почуттів, що ріднять Чапаєва й з аматором гострих відчуттів Стенькой Разіним, з героями Вас. Шукшина й навіть… пісень В. Висоцького, мертвіли перед надто теоретичним поглядом вихователя

Для П. Б. Струве, ліберального публіциста, одного з авторів збірника “Із глибин” (1918), революції 1917 року – “національне банкрутство”, пробудження “противокультурних і звірячих сил, що дрімали в народних масах”. Для інших російських філософів події того років – це “перерва в історії”, насильно затверджена влада утопії й спрощення, що приводять “до насильства над історією, до злих досвідів соціального знахарства й чаклунства”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Дмитро Андрійович Фурманів

Categories: Нові твори

Links