Анатолій Андрійович Димаров: багатогранні добутки
Анатолій Андрійович Димаров народився 5 травня 1922 року в Миргороді на Полтавщині в сім’ї вчителів. Після закінчення середньої школи був мобілізований в армію. У цей час почалася Велика Вітчизняна Війна, письменник воював на Південно-Західному фронті, побував в окупації, був поранений, після видужання якийсь час був партизаном. Весь цей життєвий досвід пізніше відбився в його добутках. В 1949 році він видав перший збірник оповідань “Гості з Волині”.
Протягом 1950 – 1951 років А. Димаров учився в Літературному інституті ім. М. Горького
Любимейший жанр письменника в роки творчої зрілості стали “історії” – сільські, містечкові, міські. Почато вони були збірником “Зинин щеня” (1969), що народився в поліському хуторі Малий Тикач, жителі якого, як це й трапляється у всіх устояних сільських громадах, “породичались” з більшістю людських чеснот і недоліків, зігріваючи й караючи ними не тільки сусідів, а й самих себе. Ці соціально й психологічно хворобливі питання з’являються й після знайомства із книгою “Постріли Уляни Кащук” (1978). Ця книга, разом з попередньої, увійшла в підсумкове видання А. Димарова “Сільські історії” (1987). Більшість її персонажів літні люди, їм довелося дивитися в очі найстрашнішому лиху – насильницької смерті в роки війни. І часто ці люди боялися насамперед не її, а осуду власної совісті. ПРО “чисті” народних натурах, їхньому поступовому чи вимиранні те в болоті застійного побуту, або в духовно пісному грунті сучасних мегаполісів міркує А. Димаров у книгах “Містечкові історії” (1987) і “Боги на продаж. Міські історії” (1988). Обидві ці книги густо населені людьми, які здебільшого мають розбиті долі. Це свідчать про кризу цінностей, які мало державу, а також про ігнорування елементарних цінностей
Головні мотиви “Міських історій” Анатолія Дммарова – це людина у всій розмаїтості його відносин з навколишнім світом. По загальному пафосі повістей, які ввійшли в “Міські історії”, фіксуються різні зрізи дійсності: комічні (“Роман”, “Білі троянди, червоні троянди…”), трагічні (“Місяцехід і Квазимода”. “Дітям до шістнадцяти”, ” Симон-Різник”), умовний^-умовні-умовні-фантастично-умовні (“Крила”). Але найбільше тут добутків, які містять у собі взаємовиключні початки, зображують людину в такім об’єднанні почуттів і розбіжностей, що немає необхідності шукати однозначну відповідь на питання “хто є хто”: “Квартира”, “Мама Люба”, “Кримінальна Історія “, “До сина”, “Медалі”, “Дзенькоти”. “Боги на продаж”. “Міські історії” спонукають до серйозних роздумів про причини тих моральних деформацій, свідками яких ми є останнім часом про те, які сили змушують людини забувати такі важливі моральні імперативи, як добро, шляхетність, милосердя. Досліджуючи ці причини, письменник намагається запропонувати різні відповіді на ці хворобливі питання. Одна з них зв’язує втрату людиною людяності, насамперед, із хворобою язиковий, що жахливою епідемією накрила жителів міста (та й села) перетворюючи їх, колись добрих і лагідних, у холодних егоїстів, осліплених єдиним бажанням щось “дістати”, “схопити”, “добути”.
Твору Анатолія Димарова – багатогранні, разноплановие, і, безперечно, не можуть не залучити уваги читача
(2 votes, average: 5.00 out of 5)