Аналіз новели “Сини” В. Стефаника
У низці новел Василь Стефаник змалював пробудження в українців Галичини національної самосвідомості, наростання протесту проти національного й соціального поневолення. Пафос національно-визвольної боротьби, масове піднесення патріотичних почуттів, викликані подіями 1918 року на Східній Галичині, знайшли художнє втілення в новелах Марка Черемшини “Туга” і Василя Стефаника “Сини” (1922). Сам Стефаник стверджував, що “Сини” написані для наших жовнірів, які повернулись з визвольної боротьби. Але є ще одна тема, що хвилювала письменника
Страшну трагедію батька, який втратив своїх синів, майстерно розкриває автор у своєму творі. Перед читачем постає жива картина розпачу селянина, який від горя, мов божевільний, звертався до жайворонка.
Свого героя, його оточення, природу Стефаник малює лаконічно, добираючи найпотрібніші деталі. Змальовуючи образ Максима на початку
Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився…” Герой постає перед читачем як живий – з сивим волоссям, змученим обличчям, з нервовими рухами. Портрет, поданий письменником у розвитку, дозволяє уявити не тільки зовнішність героя, а і його внутрішній стан.
Портретна характеристика доповнюється ще кількома деталями в кінці новели, коли читач вже пройнявся душевними муками самотнього батька: “До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю”.
Неперевершений психолог, Стефаник геніально змалював горе селянина.
Особливість композиції полягає в тому, що твір являє собою майже суцільний монолог старого Максима, який виплескує свій біль, жаль і розпач всьому світові. Після короткої експозиції, у якій відбувається знайомство з героєм, старий Максим галасує під час оранки на полі через загибель синів. Але вражаючими є не його думки вголос, а стан напруги, тривоги, збентеження, злості й зворушливості.
Внутрішній монолог веде читача від осиротілої хати, куди герой не поспішає повертатися з поля, до спогадів про дружину і синів. Потім перебивається побічними міркуваннями і реакціями на зовнішні подразники (поранені ноги, спів жайворонка). Переплетення цих думок, їх швидка зміна роблять картину вражаючою і художньо переконливою.
Кожна дрібничка навіває спогади про повнокровне життя, яке ніколи вже не повернеться до Максимової оселі, і переростає у зойк, – тоді Максим звертається до Бога: “Господи, брешуть золоті книги по церквах, що ти мав сина, брешуть, що-с мав! Ти свого воскресив, кажуть. А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цілий світ, але над моїми гробами ти отемнів…
– Най тобі оце баня так потріскає, як моє серце…”
Максим свідомо посилає синів захищати рідну землю, бо це – найвище призначення людини, її священний обов’язок, виконати який належить з честю. Максим говорить до синів: “Андрію, Іване, взад не йдіть, за мене пам’єтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла”.
Для чого ж жити старому батькові, який втратив синів? Сини загинули. Дружина померла. Навіщо йому, “обдертому та обгризеному” долею, жайворонків спів? “Ти, пташку, ти ніц а ніц не розумієш. Як мій малий Іван вганев за тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнізда по межах та грав на сопілці, то ти тогди, пташко, розумно робила, що-с співала, так треба було робити. Твій спів і Іванова сопівка ішли разом, а поверх вас сонце, і всі ви сипали божий глас і надо мнов, і над блискучими плугами, і над всім миром веселим. А крізь сонце бог, як крізь золоте сито, обсипав нас ясностев, і вся земля, і всі люди відблискували золотом. Так то сонце розчінило весну на землі, як у великім кориті…”
Без синів і сонце померкло, але у Максима є ще внутрішня сила, щоб витримати трагедію. Ця сила у ньому, бо йому призначено Богом трудитися коло землі, і так має бути завжди. Ця думка зміцнює його оптимізм: “Ану, звіздочолий, поки сам бог назначив, берімся, брє, до цеї землі”. Земля в новелі олюднена, і Максим звертається до неї, як до живої істоти. Праця на землі дає Максимові відчуття безсмертя і влади над життям.
“А борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, Максимові ноги чули під собою м’якість, ту м’якість, яка дуже рідко гостить у душі мужика; земля дає йому ту м’якість, і за те він її так любить. І як він викидав жменею зерно, то приповідав: “Колисочку я вам постелив м’ягеньку, ростіть до неба””.
Кульмінацією твору у новелі “Сини” є звернення до Бога. У хвилини напруги герой сумнівається у всемогутності Бога-отця, бо немає такої міри, щоб зміряти горе батька, що втратив синів. Його (горе) ні з чим не порівняєш, хіба з муками Святої Марії: “А ти, Мати Божа, будь мойов газдинев; ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках… Ти дала сина одного, а я двох”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)