Аналіз (критика) роману “Марія” Уласа Самчука

Улас Самчук був першим, хто сказав світові правду про 1933 рік, його причини і наслідки. Роман “Марія” – це не просто твір про голодомор, це твір-рєквієм.
Як син селян. і виразник інтересів українського селянства письменник зразу ж збагнув увесь розмах національної трагедії.
Роман був написаний у 1933 році за кордоном по гарячих слідах страшних подій. Невеликий за обсягом, він охоплює кілька десятиліть. У ньому автор художньо осмислює суспільні катаклізми, людські драми й трагедії, починаючи з дореволюційного періоду – аж до більшовицьких

реформ 30-х років, наслідком яких був геноцид, що забрав з життя близько 10 мільйонів чоловік. Картини людських страждань, мученицьких смертей, аморальних діянь більшовицьких опричників вражають трагедійністю, широтою художніх узагальнень.
Роман “Марія” був надрукований 1934 року у Львові, але дуже довго ішов до своїх читачів.
У книзі є присвята: “Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933” .Написаний у високому стилі хроніки життя жінки-селянки, роман підносить її образ до символу України.
Екстремальна тема вимагала особливої художньої форми. Отож роман написаний у вигляді суворого опису життя Марії.
Твір-хроніка з максимальною достовірністю відображає події не тільки життя Марії, а й цілого народу. За формою твір тяжіє до традицій агіографічної (житійної) літератури ранніх зразків. Твір складається з трьох великих розділів: “Книга про народження Марії”, “Книга днів Марії”, “Книга про хліб”.
Число прожитих днів – найбільша таємниця земного буття – одразу сповіщається автором. Таким чином, він ніби одразу передбачив за народженням смерть героїні, а отже, сповнив особливим змістом кожен день життя Марії.
У більшості своїх творів, а в “Марії” особливо, У. Самчук підходить до відображення життя з мірою українського вітаїзму.
За типом твір відносять до хроніки. Хроніка – це літературний жанр, що містить виклад історичних подій у їх часовій послідовності. У центрі хроніки – час як суб’єкт історичного процесу… Організуючою силою сюжету у хроніці постає сам хід часу, якому підвладні дії та доля персонажів. Для хроніки характерний екстенсивний сюжет, що утворюється чергуванням сцен, фрагментів, картин дійсності, яка змінюється. Структура хроніки відображає темп, тривалість, порядок і ритм зображуваних подій, за точку відліку яких, як правило, приймаються моменти реально-історичного часу. Відомі різні хроніки: біблійні; романтичні, сімейні хроніки.
“Марія” наближається до агіографічного жанру (житійної літератури) у його ранньому типі (житіє Антонія Великого, Афанасія Александрійського). Тобто мається на увазі агіографія у первинному задумі, позбавлена, як у подальшому, певної житійної схеми. Високий стиль, яким написаний твір, надає образу Марії вищого, надпобутового значення, наближаючи її до біблійних героїнь і водночас мимохіть підносячи цей образ до рівня символу України.
Жанр хроніки агіографічного характеру, свідомо обраний автором, диктує таку особливість, як документальна точність у змалюванні подій. Втіливши численні спогади про події штучного голодомору у художню форму, автор досягає посиленого емоційного впливу на читача.
Спочатку роман розгортається начеб у дусі української класичної прози – звичайне селянське життя з його щоденними радощами і турботами. Зображення народних обрядів: вечорниць, заручин, весілля, розплітання коси молодої – все це в межах класичної української етнографії. Та сама історична доба вносить корективи. Корнія забирають до російського флоту у рекрути. За сім років служби государю імператорові Корній нахапався того, що стало домінуючим у характері його сина Максима – зневаги до рідної мови, бездумності та жорстокості навіть до найрідніших людей. Після повернення Корнія лише любов Марії і праця на землі повертають його у звичне селянське русло, а його характеру повертають людяність.
А потім у твір входить елемент таємничості, пов’язаний з підпалом Маріїної хати на Великдень. Проте ця таємничість спричинена складністю людських відносин. Отже, перед читачем не схематичні образи, багато разів бачені у творах традиційної сільської тематики, а глибоко реалістичні, складні образи, змальовані з глибоким проникненням у психологію.
Зовсім інше, моторошне враження справляють останні розділи роману. Автор підносить їх до рівня трагедійного національного епосу: усі головні герої – гинуть.
Образ Марії – найбільш значущий, продуманий автором до дрібнички.
Дні маленької Марії з Книги про народження Марії збігають блискавично. Вимір часу для неї починається зі смертю батьків: “Минуло багато днів. Кожного з них Марія кликала й чекала маму, але сходило сонце, Марія лягала спати, вставала – нема й нема. Поволі почала забувати”.
Тяжка доля сироти, та Марія мала оптимістичну вдачу. З дев’яти років пішла у найми, навчилася усякої роботи. І портрет її поданий у праці. В образі Марії втілено всі найкращі риси жінки: роботяща, лагідна, щедра, пісенна натура: “Коли співаєш, голос в’ється і обнімається з зорями, Марія підніма високі груди і виводе… Дзвенить, дзвенить її моторна, запашна пісня, носиться над полями, чайкою в’ється, розсипається лунами дзвонотонними…” І слова, і сльози – щире втілення її думок, її людської суті. “Марія плаче, коли на широкому світі тісно стає, а душа вимагає простору”. Вона проста селянка і точно знає своє місце і призначення у цьому житті. Це праця. Маріїна праця – це її самовияв, її творчість, її боротьба за право зватися людиною, мати гідність і власність, а значить, і повагу односельців.
Проте Марія не ідеальна, вона також припускається помилок. Такою помилкою було її одруження з Гнатом. Але те, що Марія покинула нелюбого чоловіка, було порушенням моральних норм. Не все складалося просто у подружніх стосунках і з Корнієм, але у Марії був один рецепт: праця і терпіння здатні перемогти все.
Улас Самчук торкнувся традиційних для нашого народу проблем моралі, праці на землі, достатку, любові та щастя, національної свідомості, батьків та дітей. Але всі ці питання постають через призму трагедії України за часів тоталітарного режиму.
Трагедію Маріїного роду показано день за днем. Наймолодший Маріїн син Лаврін, як найпорядніший, найлюдяніший, національно свідомий, стає жертвою більшовицьких репресій. Єдина дочка з маленькою дитиною гинуть у голодних муках. Середульший син, ледачий і неслухняний Максим, стає більшовицьким катом, глумиться над одвічною народною мораллю, руйнує святі храми, мордує своїх співвітчизників, зневажає національне коріння.
Саме він символізує руйнівну антигуманну суть більшовицького ладу. Символічним є і те, що відступника-сина власною рукою карає на смерть рідний батько Корній: “Швидкими кроками підійшов до нього і раз, другий розмахнувся і опустив сокиру”.
І тут символічне бачення ситуації: сокирою Корній рубав соціалізм, який винищив його рід і мільйони українських родин.
Таким чином, голодомор у розумінні письменника – закономірне звірство сталінської влади. Він є також і розплатою за людські гріхи: нехтування Марією шлюбним обов’язком, підпал Гнатом Корнієвого господарства, а найголовніше – за фатальну Прихильність Максима до більшовицького ладу. Написаний “по гарячих слідах”, роман не вказує шляхів виходу з кризи. Але Самчук покладається на силу самого життя, яке не дозволить людям втратити людську подобу.
Важливу роль у романі відіграє звертання до фольклорної традиції. Вона полягає і в протистоянні братів по крові, і в діях батька, що сокирою вбиває свого сина-відступника, котрий бенкетує з подібними до себе, а його мати в цей час помирає з голоду.
Убивши сина-відступника – одного з винуватців національної трагедії, Корній водночас виявляє турботу про вмираючу дружину Марію, віддаючи їй те, що лишилося від недоїденого дохлого зайця, піклується про Надію, ще не знаючи, що збожеволіла від голоду дочка наклала на себе руки, задушивши перед тим своє дитя.
Улас Самчук вдається до глибокого аналізу психологічного стану персонажів, які опиняються в екстремальних ситуаціях. Корній, переконаний, що цін повинен покарати сина-нелюда, розуміючи, що сам помре з голоду, виявляє останню увагу свою до дружини. У вчинкові Кррнія відбилася життєва позиція Самчука, його віра в людську волю до життя аж до останнього подиху:
Незважаючи на весь трагізм останніх розділів твору, роман У. Самчука сповнений життєстверджуючим пафосом: український народ безсмертний і має своє майбутнє. Тому так актуально звучить заклик Гната до уцілілих від голоду односельців, скомпонований у біблійному стилі: “Затямте ви, сини і дочки великої землі… Затямте, гнані, принижені, витравлені голодом, моромі Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!.. Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!..”.
Трагедія роду і народу полягає в тому, що на оскверненій землі пішов у світи на погибель Корній, не стало Маріїних дітей, вмирає й вона сама – мати роду людського. І все ж, попри трагедійний пафос, у творі бринять життєстверджуючі мотиви, мотиви незнищенності народу.