Агата Крісті Червоний сигнал

Агата Крісті
Червоний сигнал
Оповідання
– Як цікаво! – вигукнула вродлива місіс Еверслі, широко розплющивши свої гарні, але трохи бездумні сині очі. – Кажуть, ніби жінки мають шосте чуття. Як ви гадаєте, сер Ейлінгтон, це правда?
Знаменитий психіатр саркастично посміхнувся.
– Яких тільки дурниць люди не кажуть, місіс Еверслі. А що цей термін означає – “шосте чуття”?
Сер Ейлінггон Уест, повний, трохи гоноровитий чоловік, був видатним фахівцем у галузі психічних захворювань і цілком усвідомлював, яке авторитетне

становище він посідає. Він глибоко зневажав цей тип гарненьких, але вбогих на розум жінок, до якого належала його сусідка за столом.
– Ви, вчені, завжди такі суворі. А хіба ж воно справді не дивно, коли іноді хтось безпомилково вгадує те, що тільки має статися? Тобто передбачає події, відчуває їх. Як на мене, це справжнє чудо. Клер розуміє, що я маю на увазі.
Правда ж, Клер? – І місіс Еверслі виразно поглянула на господиню дому, ледь закопиливши губки та стенувши плечима.
Клер Трент промовчала. На невеликому званому обіді, крім неї, були присутні:
Вайолет Еверслі, сер Ейлінгтон Уест, його племінник Дермот Уест – давній товариш Джека Трента, і, нарешті, сам Джек Трент, чоловік Клер, статечна людина з добродушним обличчям і приємною лінькуватою манерою сміятись. Він і підхопив нитку розмови.
– Дурниці, Вайолет! Якщо, наприклад, близька вам людина гине в автомобільній катастрофі, ви неодмінно згадуєте, що минулого вівторка бачили уві сні чорного кота і тоді ж таки відчули: щось має статися.
– О ні, Джеку, ви змішуєте передчуття з інтуїцією. А ви, сер Ейлінгтон, якої думки: існує передчуття чи ні?
– Можливо, в якійсь мірі, – обережно погодився лікар. – Але багато залежить від збігу обставин і, крім того, завжди слід пам’ятати, що про більшість подібних випадків, як правило, розповідають уже згодом.
– Я не вірю в передчуття, – досить рішуче сказала Клер Трент, – чи в інтуїцію, чи в шосте чуття, чи взагалі в щось із того, про що ми так жваво сперечаємося.
Ми йдемо крізь життя, як поїзд крізь темряву, до невідомого місця призначення.
– Це навряд чи вдале порівняння, місіс Трент, – уперше підвів голову і приєднався до розмови Дермот Уест. Його ясні карі очі якось дивно сяяли на засмаглому обличчі. – Річ у тім, що ви забули про сигнали.
– Сигнали?
– Атож. Зелений – усе гаразд, червоний – небезпека!
– Червоний – небезпека! Як цікаво! – вигукнула місіс Еверслі.
Дермот Уест досить безцеремонне відвернувся від неї.
– Звичайно, це лише спосіб якось позначити таке явище. Увага – попереду небезпека! Червоний сигнал! Стережіться!
Трент глянув на нього зацікавлено.
– Ти говориш так, наче маєш досвід, друже.
– Так, маю, тобто мав.
– Розкажи нам.
– Можу навести один приклад. Це сталося зі мною в Месопотамії. Якось увечері, невдовзі після замирення, заходжу я до свого намету, і мене опановує відчуття:
Небезпека! Стережись! Не маючи найменшого уявлення, що б то могло бути, я обійшов табір, прискіпуючись до всього без причини, вжив усіх необхідних заходів остороги проти нападу вороже настроєних арабів, та коли повернувся до намету, відчуття небезпеки виникло знову, ще сильніше, ніж доти. Небезпека!
Тоді я виніс ковдру, закутався в неї і переночував надворі.
– І що було потім?
– Перше, що я побачив наступного ранку, коли зайшов до намету, був пристрій із ножем майже у пів-ярда завдовжки – той ножака пробив ліжко якраз у тому місці, де я мав лежати. Незабаром мені стало відомо, що це налаштував один служник араб, чийого сина розстріляли як шпигуна. Що ви можете сказати про це, дядечку Ейлінггоне? Хіба не яскравий приклад того, що я називаю червоним сигналом?
– Дуже цікава пригода, мій любий Дсрмоте, – ухилився від відповіді фахівець.
– Але для вас не досить переконлива?
– Справді, не досить. Я не маю сумніву, що тебе, як ти твердиш, охопило передчуття небезпеки. Проте я ставлю під сумнів причину появи цього передчуття. З твоїх слів виходить, ніби воно виникло ззовні, тобто було викликане впливом на твою свідомість якогось зовнішнього джерела. Але сьогодні ми знаємо, що першопричиною майже всіх таких явищ є наша підсвідомість.
– Завжди і скрізь – підсвідомість, – вигукнув Джек Трент. – У наші дні нею можна пояснити що завгодно.
Мов і не помітивши, що його перебили, сер Ейлінгтон провадив:
– Я гадаю, що своєю поведінкою чи поглядом цей араб якось викрив себе, хоча свідомо ти нічого не помітив і не запам’ятав. Але підсвідомість – та, навпаки, ніколи й нічого не забуває. Ми припускаємо також, що людина підсвідоме міркує і робить висновки цілком незалежно від вищого, тобто свідомого бажання. Отже, твоя підсвідомість запідозрила можливість замаху на твоє життя і зуміла пробудити у свідомості захисну реакцію.
– Визнаю: звучить переконливо, – усміхнувся Дермот.
– Але не так цікаво, – закопилила губки місіс Еверслі.
– Можливо також, що підсвідоме ти відчув ненависть до себе з боку того араба, – провадив сер Ейлінгтон. – Те, що раніше називали телепатією, певна річ, існує, хоча умови, за яких вона включається, досі нез’ясовані.
– А ще якісь випадки з вами траплялися? – запитала в Дермота Клер.
– О так! Але більше нічого надзвичайного, і, гадаю, всі вони можуть бути пояснені простим збігом обставин. Одного разу я відмовився від запрошення на дачу лише тому, що засвітився “червоний сигнал”. На тому ж таки тижні дача згоріла. До речі, дядечку, а як спрацювала підсвідомість тут?
– Боюсь, що ніяк, – усміхнувся у відповідь сер Ейлінгтон.
– Але ви, звичайно, знайдете цьому пояснення. Говоріть же. Не обов’язково бути надміру делікатним і надто берегти самолюбство близького родича.
– В такому разі, племіннику, я дозволю собі припустити, що ти відмовився від запрошення, бо не мав великої охоти туди їхати, а після пожежі переконав себе, що передчув небезпеку, і тепер беззастережно цьому віриш.
– З вами годі сперечатися, – засміявся Дермот. – Ваше завжди буде зверху.
– Не беріть до серця, містере Уест! – вигукнула Вайолет Еверслі. – Я вірю у ваш червоний сигнал. А після Месопотамії ви його більше не бачили?
– Ні, аж до…
– Що ви сказали?
– Та ні, нічого.
Дермот замовк. Слова, що мало не злетіли з його уст, були: “Ні, аж до сьогоднішнього дня”. З’явившись непрохано, вони виражали ще не до кінця усвідомлену думку, але, – він це відчув відразу – так воно було насправді. У темряві мерехтів червоний сигнал. Небезпека! Небезпека поруч!
Але звідки? Яка мислима небезпека може бути тут, у домі його друзів?
Ну, зрештою, своєрідна небезпека існувала. Він поглянув на Клер Трент – на її бліде й ніжне личко, на її золоту голівку на граціозно вигнутій шиї. Але ця небезпека виникла не сьогодні і ніяк не могла бути такою гострою.
Джек Трент – його найближчий товариш. І навіть більше, ніж просто товариш.
Джек врятував йому життя у Фландрії і був за це представлений до Хреста Вікторії. Джек – славний хлопець, один з найкращих людей, які є на світі. На свою біду, він покохав Джекову дружину. Він сподівався, що з часом знайде в собі сили здолати це почуття. Боліти так, як тепер, без кінця не могло. Він повинен перестраждати” Саме так – перестраждати. Навряд щоб Клер здогадалася, а якби й здогадалася, у його коханні до неї небезпеки не було. Статуя, прекрасна статуетка із золота, слонової кістки й світло-рожевого коралу…
Втіха для королів, а не жива жінка…
Клер… Сама згадка про неї завдавала йому болю. Він повинен із цим зладнати.
Жінки подобались йому й раніше. Але зовсім не так. Зовсім не так – і в цьому вся суть. Отже, небезпека не тут. Сердечний біль – так, але не небезпека.
Принаймні не та небезпека, про яку остерігає червоний сигнал. То щось зовсім інше.
Він подивився на всіх гостей за столом, і тільки тепер його вразило те, що тут зібралося досить-таки незвичайне товариство. Його дядько, наприклад, рідко обідав не вдома в такому вузькому дружньому колі. Не схоже було також, що Тренти – його близькі знайомі. До сьогоднішнього вечора Дермот і гадки не мав, що він їх узагалі знає.
Звичайно, привід був. Після обіду мала прийти досить відома жінка-медіум й провести сеанс. Сер Ейлінгтон начебто цікавився спіритизмом.
Отже, спіритичний сеанс – тільки привід? Якщо так, то в чому справжня причина?
Дермотові пригадалося безліч подробиць – дрібниць, раніше не помічених, або, як сказав би дядько, не помічених свідомістю.
Великий психіатр кілька разів дивно, дуже дивно, подивився на Клер. Так ніби стежив за нею. Під його пильним поглядом вона бентежилась і не знала, куди подіти руки, що тремтіли від хвилювання. Так, вона хвилювалась, дуже хвилювалась і начебто чогось боялася. Чого саме?
Зусиллям волі він примусив себе прислухатися до розмови за столом. Місіс Еверслі. умовила великого лікаря дещо розповісти про свій фах.
– Мої любі дами, – говорив той, – що таке божевілля? Повірте мені, чим більше ми це явище вивчаємо, тим важче нам його так називати.