Адам Міцкевич “Кримські сонети”

XIX СТОЛІТТЯ

Адам Міцкевич “Кримські сонети”

Адам Міцкевич (1798-1855) – польський поет-романтик. Він народився 24 грудня 1798 року на хуторі Заосся, біля Новогрудка (нині Білорусія), у сім’ї адвоката та збіднілого шляхтича Миколи Міцкевича. Рано втративши батька, Адам Міцкевич ще з дитинства привчався до самостійного життя. У 1815 році був зачислений “казеннокоштним” студентом Біленького університету. У 1822 і 1823 роках з допомогою близьких друзів Міцкевич в Вільно видає два невеликих томика “Поезій”. За організацію та участь

у підпільних товариствах у 1824 р. був висланий у віддалені губернії Польщі, а згодом прибув до Петербурга, звідки потрапив до Одеси, де працював учителем у Рішельєвському ліцеї. В Україні він залишався понад дев’ять місяців, постійно цікавлячись її суспільним і культурним життям, фольклором та історією. Тут було написано більшість його сонетів, у тому числі “Кримських”, балада “Воєвода”, “Дозор”.

У 1825 р. при переїзді на службу до Москви в Харкові познайомився з відомим письменником Петром Гулаком-Артемовським, за рахунок чого вийшла балада “Пані Твардовська” українською мовою.

У Москві Адам Міцкевич обійняв посаду чиновника канцелярії генерал-губернатора. Весною 1826 р. поет знайомиться з членами журналу “Московській телеграф”, поетами і письменниками. Найяскравішим було знайомство з видатним російським поетом Олександром Пушкіним. Після переїзду Міцкевича в квітні 1828 р. до Петербурга він з Пушкіним стають найкращими друзями, ходять на літературні вечори, діляться враженнями про прочитані твори. Міцкевич перекладає вірші Пушкіна польською мовою.

За поему “Конрад Валленрод” Міцкевича знову починають переслідувати. Він врятувався виїздом за кордон у травні 1829 року. Ця подія була фатальною в його житті: після цього поет вже ніколи не міг вернутися в Литву і Польщу. Він жив у Німеччині, Швейцарії, Італії та Франції. У 1832 році оселився в Парижі, де співпрацював із діячами польської еміграції, займався політичною публіцистикою. У 1840-1842 рр. читає спочатку курс греко-римської літератури в Лозанні, а потім – курс слов’янських літератур в Коллеж де Франс у Парижі. Там була видана поема “Пан Тадеуш” (1834). Останні роки життя Адам Міцкевич провів у великій бідності. Тільки в 1852 році йому вдалося знайти роботу бібліотекаря бібліотеки Арсеналу в Парижі.

У 1855 р. Міцкевич залишає спокійне життя у Парижі та разом із польським загоном вирушає до Туреччини для участі в російсько-турецькій війні, але у квітні 1855 року померла його дружина, осиротивши шістьох дітей, а 26 листопада того ж року раптово помирає від холери і сам поет в далекому Стамбулі (Константинополі).

Творчість Адама Міцкевича відома в Україні з 20-30-х років XIX століття завдяки перекладам і переспівам Петра Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, О. Шпигоцького. Поезією Адама Міцкевича захоплювався Тарас Григорович Шевченко. Згодом його твори перекладали Іван Франко, Леся Українка, Максим Рильський, М. Бажан, Андрій Малишко та Іван Драч. Переклад великої епічної поеми “Пан Тадеуш”, який здійснив ще в середині 1920-х М. Рильський, одноголосно визнаний фахівцями найкращою інтерпретацією поеми іншою мовою.

Ім’я Адама Міцкевича набуло для поляків особливого значення. Поета вважають символом національної самобутності, гідності польського народу, який вів багатовікову боротьбу за здобуття незалежності.

Міцкевича вважають основоположником романтизму в польській літературі. Важливе місце в його поетичній творчості посідає такий жанр ліричної поезії, як сонет. Ця поетична форма відома у світовій літературі ще з часів Середньовіччя, проте в добу романтизму, зокрема в ліриці А. Міцкевича, вона отримала нове звучання.

Серед поезій, що створювалися на території України, центральне місце посідають “Кримські сонети” (1826). Це 18 творів, що стали наслідком подорожі Міцкевича по Криму, який був для поета втіленням романтичного образу Сходу.

Захоплення Сходом було притаманне для романтизму, що відкривав і підкреслював численність цивілізацій і життєвих устроїв, шукав поетичний контраст оточуючій дійсності й за межами Європи. “Східність” ця часто була книжковою, заснованою на знайомстві з творами поезії східних народів. У російській поезії завдяки контактам з мусульманськими народами, що жили в Російській імперії, вона була “живою” та “реальною”. У “Кримських сонетах” читачу був представлений дійсний, насправді побачений Крим, реальний “Схід у мініатюрі” – це стосується перш за все пейзажних описів. І водночас позначилися літературні східні елементи – у стилі, в образній системі.

Там! Чи то звів Аллах стіною море льоду,

Чи трон для ангелів з холодних туч воздвиг?

Чи Диви ряд фортець поставили міцних,

Щоб каравани зір не пропускать із Сходу?

Чи Цареград горить на грані небозводу,

Чи може, то Аллах між темних шат нічних

Повісив свій ліхтар для всіх істот живих,

Щоб світу цілого осяяти природу? (“Вигляд гір із степів Козлова”. Пер. М. Рильського)

Можна вважати, що в обстановці пригніченості, характерній для періоду після поразки декабристського повстання 1825 року, публікація “Кримських сонетів” виявилась якраз вчасною. Чудові за своєю віршовою формою, яскравістю й пишністю барв описи розкішної природи півдня пов’язувались у них єдиним ліричним настроєм, образом героя-пілігрима”, який, не згинаючись під ударами долі, мужньо переносячи розлуку з вітчизною та близькими, закликає бурю, обличчям до обличчя зустрічає несамовитість стихій, чий гнів співзвучний настрою його бунтівної душі (“Буря”, “Пілігрим”).

Цей альбом спогадів молодого пілігрима (паломника), польського Чайльд-Гарольда, є прекрасним зразком поєднання зовнішньої описовості з розкриттям складного внутрішнього світу поета. Зачарований спокоєм чорноморських степів, він прислухається до тиші, прагнучи почути голос із Литви. Вигнанець, якого “ніхто не кличе”, – ось ліричний герой циклу, патріот, котрий і серед східних пейзажів шукає знайомі риси, намагається не втратити зв’язок з рідним, найдорожчим.

Невипадково епіграфом до “Кримських сонетів” узято слова И. В. Гете: “Хто хоче зрозуміти поета, повинен побувати у поетовій країні”, що є прямою вказівкою на патріотичне забарвлення віршів. Пишна краса Сходу не може затьмарити картини спогадів, і рій зірок, обернений до польської землі, здається йому слідом сліз полонянки – польки, яка померла в неволі (“Гробниця Потоцької”). Сонет “Гробниця Потоцької” створений на основі легенди про польську красуню з роду Потоцьких. Розповідали, ніби вона потрапила колись в гарем хана Гірея і була похована в Бахчисараї. У поета мимохіть з’являється думка про подібність його долі й долі легендарної співвітчизниці: “О полько! Як і ти, я вмру на чужині…”

Туга за батьківщиною проходить крізь усі сонети циклу, і О. Пушкін (який у своєму відомому вірші “Суворий Дант не зневажав сонета…” назвав “співця Литви” в одному ряду з найбільшими майстрами цієї жанрової форми) дуже точно визначив домінуючий у “Кримських сонетах” настрій, говорячи про Міцкевича в Криму: “І згадував свою Литву”.

Країна там внизу розкішна і багата,

Тут – неба промені і юні голоси, –

Чому ж на серці знов далекі вже часи

І край покинутий, як невимовна втрата?

Далекої Литви природа непочата –

Грузька драговина, незаймані ліси…

Мені любіший тут шум сосон, дзвін коси,

Ніж солов’ї Байдар, салгірських лук дівчата. (“Пілігрим”)

Герой “Кримських сонетів” – це людина, позначена рисами волелюбності, багатогранності інтересів, здатна глибоко відчувати красу природи, палка й відверта у вираженні своїх почуттів:

І мій буяє дух у розгулі стихій,

Уява розпина мій парус огняний,

І лине крик з грудей, піднісшися над прахом. (“Плавба”)

В образі ліричного героя сонетів незмінно переважає жага активного втручання у життя, захоплення боротьбою, і вона протиставляється настрою пасивного споглядання, думці про примирення й ницість людини перед обличчям величної природи та пам’яток минулих століть.

Ліричний настрій поєднаний тут із виразно виписаними пейзажами і досконалою поетичною формою, що дозволяє говорити про “Кримські сонети” як про справжню перлину поетової творчості. На думку відомого польського літературознавця Ю. Кляйнера, А. Міцкевич своїм циклом не тільки розгорнув нову сторінку у світовій поезії, для нього самого це було виразом художнього перелому: “Перед обличчям кримських гір, перед обличчям Чатир-Дагу пробудилося в ньому релігійне відчуття світу. У великій природі відкрилася йому вперше велич Бога”.

Людина, природа, почуття, Всесвіт зливаються воєдино в душі поета. Він зображує велич розбурханої стихії (“Буря”), оповиті легендами фонтан Бахчисараю (“Бахчисарай”) та могили полонянок ханського гарему (“Гробниця Потоцької”, “Могили гарему”), завжди розкішні й неповторні пейзажі Криму (“Бахчисарай вночі”, “Алушта вдень”, “Байдарська долина”), проте провідними повсякчас є мотиви ностальгії (туги за батьківщиною), відчуття самотності на чужині і суму від усвідомлення дисгармонії в людському житті.

“Кримські сонети” Міцкевича були схвально сприйнятими багатьма його сучасниками та наступниками. Саме вони перші засвідчили: у світовій літературі з’явився новий великий поет. їх перекладали М. Лермонтов, А. Фет, І. Бунін, М. Зеров, М. Рильський та ін., а Іван Франко не випадково називав “Кримські сонети” перлинами всесвітньої поезії.