А. А. Блок писав: “Пушкін так легко й весело вмів нести свій творчий тягар, незважаючи на те що роль поета – не легка й весела; вона трагічна”
1. Образ Моцарта як вираження творчого кредо автора. 2. Мотиви творчої волі в лірику Пушкіна. 3. Роздуму про призначення поета. У чому ж проявлялася та легкість, що відзначав А. А. Блок?
У мелодійності й природності пушкінського вірша? Або в повсякденному житті поета? Хрестоматійний образ А. А. Пушкіна, до якого ми звикли – це образ безтурботного веселуна й джигуна, “гуляки дозвільного””, що мимохідь складає свої геніальні добутки.
Таким спочатку представляється й Моцарт, герой трагедії Пушкіна “Моцарт і Сальери””. Безсумнівно,
Намедни вночі Безсоння мене млоїла, И в голову прийшли мені дві, три думки. Сьогодні я їх накидав. Відомо, що й сам Пушкін нерідко працював по ночах,
Тому Моцарт рішуче спростовує слух про те, що Бомарше міг вчинити злочин: Він же геній, Як ти так я Отже, для Моцарта (і для Пушкіна) талант – це завжди світло, інакше й бути не може. Крім цього, у короткій фразі Моцарта звучить і усвідомлення власної геніальності. Але як ставиться до неї Моцарт? Легко й просто, як до певної даності, над якою нема рації ламати голову. Раз це є, виходить, потрібно сприймати це як природне явище, жити й радуватися життю У той же час Моцарт не позбавлений і таємничих, неясних передчуттів, що нерідко супроводжують таланту.
Так, поява “чорної людини””, що заказали Requiem, він підсвідомо сприймає як якийсь знак, тому й чудиться йому всюди “чорна людина” – провісник близької смерті. До свого передчуття Моцарт ставиться із часток скепсису, породженого доводами розуму: Мені совісно зізнатися в цьому… Відомо, що сам Пушкін іноді бував досить марновірний. Ворожка, що пророчила йому ранню смерть, застерегла його від декількох речей. Він вірив в ознаки й талісмани Потрібно відзначити, що в “Моцарте й Сальери” звучить ще один мотив, досить важливий для розуміння того, як ставився Пушкін до свого таланта: Нас мало вибраних, щасливців дозвільних, Що Зневажають знехтуваною користю, Єдиного прекрасного жерців.
І тут доречно перейти до питання про тім, наскільки поет вільний у виборі тим для своїх добутків. Наприклад, Н. А. Некрасов уважав, що поетобязан писати про проблеми народу; а як Пушкін вирішив це питання? Чи вправі талант ставити себе в залежність від потреб і смаків юрби?
У градах ваших з вулиць шумних Змітають сміття, – корисна праця! – Але, забувши своє служенье, Вівтар і жертвоприношенье, Жерці ль у вас мітлу беруть? Не для життєвого волненья, Не для користі, не для битв, Ми породжені для вдохновенья, Для звуків солодких і молитов. Отже, для Пушкіна головним обов’язком таланта є служіння ні сиюминутним потребам суспільства, а божественному світлу, з якого він черпає натхнення. Не чи правда, ці рядки перегукуються з тією характеристикою “вибраних”, що поет дає вустами Моцарта?
А раз лише деякі здатні глибоко почувати “силу гармонії”, виходить, не потрібно й гнатися за суспільним визнанням, сліпо потураючи смакам юрби. Пушкіна високо ставить покликання поета, розуміючи й безумовно приймаючи всю трагічність його самітності, як природну зворотну сторону божественного дарунка: Ти цар: живи один. Дорогою вільної Йди, куди тягне тебе вільний розум, Удосконалюючи плоди улюблених дум, Не вимагаючи нагород за подвиг шляхетний. Вони в самому тобі.
Ти сам свій вищий суд… У той же час Пушкін не забуває про те, що поетичний дарунок дається з вищою метою – облагороджувати людські душі. Поет і пророк – їхнє призначення багато в чому подібно: “дієсловом палити серця людей”.
Це полум’я – вогонь шляхетних устремлінь і почуттів, що спопеляє все дріб’язкове й неварте. Розглядаючи тему легкості й трагізму творчого тягаря Пушкіна, доречно привести наступне: “Думаю, що з нами погодяться всі, якщо ми скажемо, що стих Пушкіна змушує серце наше розширюватися, сладостно тріпотіти й відтворювати в нашій пам’яті й у нашім почутті все добре, все піднесене, коли-або пережите нами. Вплив Пушкіна не є прямий вплив високоморальної особистості, але вплив його літературного генія.
Не зі своєї волі, не внаслідок моральних зусиль одержав він виняткову здатність зовсім перевтілюватися в настрій кожної людини й відкривати в ньому правду життя читачеві й самому собі: все це було властивістю його природи, даром Божиим”. (Митрополит Антоній (Храповицкий) “Слово перед панахидою про Пушкіна, сказане в Казанському університеті 26 травня 1899 року”). Це чи не відповідь на питання: як міг Пушкін легко й весело сприймати тягар свого таланта? Людина – звичайна земна людина – може бути безтурботним жартівником, веселуном, “гулякою дозвільним”; таким же він залишається в повсякденному житті, і будучи осяяний великим дарунком Божиим. Дрібні витівки й провини згодом втрачають своє значення, а світло таланта належить вічності: Я пам’ятник собі спорудив нерукотворний, До нього не заросте народна стежка…
І довго буду тим люб’язний я народу, Що почуття добрі я лірою будив…
(2 votes, average: 3.00 out of 5)