Хліб наш насущний

Хліб за всіх часів і в усіх народів вважався найбільшою святістю. Про нього писали поети і мислителі, він прославлявся в піснях і думах. Коли його не ставало, приходило лихо. Недаремно людина, творячи щоденну молитву, просить Бога: “Хліб наш насущний дай нам сьогодні”. Ота святість, пошана до хліба передавалася з покоління в покоління дітям, внукам.

Не кидайсь хлібом! Він святий! В суворості ласкавій, Бувало, каже дід старий Малечі кучерявій.

Як і коли народжувалася і виховувалася в наших предків любов до хліба? Усе йшло від сім’ї. Дитячі ігри в мініатюрі відображали діяльність дорослих. Батьки працювали, а поруч з ними були завжди діти, і вони переймали їхні рухи, жести, ставлення до всього. Дівчатка, спорядивши в піску піч, замішували піскове тісто, робили з нього палянички, клали їх на подорожникові листки і “випікали” на паркому сонці. А хлопчики, ставши в коло, вибирали “князя” і загадували загадки.

Хто не знав відгадки, виходив з кола, а “князь” промовляв: “Грушка – минушка, а хліб кожен день. Ото іди назбирай дровець, заміси тісто, випечи хліб і почастуй нас”. У кожній сільській хаті була така традиція: як тільки родина заселяла нове житло, вона переносила зі старого стіл і пікну діжку. “Без столу, печі і діжі, – наголошувало прислів’я,, – немає тепла і їжі”.

Усе можна було позичити чи взяти на

тимчасове користування у сусідів, а от пікну діжу ніколи не виносили з хати. Вона вважалась святою, бо в ній народжувався хліб. Пікна діжка – це родинний оберіг. її не годилося використовувати для якихось інших цілей, окрім свого призначення. Тільки коли розплітали молоду на весіллі, її садовили на діжу. У цьому обряді був глибокий зміст: відтепер молода господиня мала забезпечувати майбутню родину печеним хлібом.

Нині мало хто з молодих вміє випікати хліб, призабувається це давне ремесло. Але, може, все ж повернеться воно до нас. Від літніх жінок і від своєї мами я записала обряд випікання хліба. Зачинок робили раз на тиждень у четверговий вечір. “Хліб, – казала мама, – треба пекти в жіночий день.

У мене він найкраще вдається у п’ятницю”. За давнім звичаєм у цей час, якими б не були родинні стосунки, вони мають налагодитися -. ні прокльонів тобі, ні сварок. Інакше хліб не вдасться. Руками легко випліскувати круглу, наче сонце, хлібину, клали її на рушник. А потім на ясенову лопату клався капустяний листок, притрушувався борошном, і лише тоді на нього переносили хлібину.

Ловко шугали в гарячу утробу печі лопату, потім другу, третю… Виходити з хати під час випікання хліба не можна було, рипати дверима – теж, бо хліб зглевкотіє, “на два пальці будуть закальці”. А яке чудесне дійство – витягання хліба з печі. Витягнуть його з печі, зважать у руці: якщо важкуватий – ще не пора виймати. А коли від легкого постуку спід паляниці відгукнеться дужим передзвоном, починають виймати рум’яні хлібини.

Кожен буханець треба обов’язково видмухати, одшкребти нижню скоринку від залишків капустяного листя, і вони стають чистенькі, рум’яні. Обід із свіжим хлібом – завжди свято. Відрізаючи окраєць, батько говорив синові: “Це щоб дівчата любили. А цілушку дамо корівці, щоб молоко прибувало”. Хліб був мірилом життя, культури.

Будь-який обряд не обходився без хліба. Народжувалась дитина – йшли з хлібом; виряджали сина в далеку дорогу – мати загортала в рушник житній окраєць; справляли весілля – пекли коровай; йшли на поминки – несли з собою паляничку; дорогих гостей зустрічали хлібом-сіллю. Хліб і рушник – одвічні людські символи.

Хліб і сіль на вишитому рушникові були високою ознакою гостинності українського народу. Кожному, хто приходив з чистими помислами, підносили хліб. Прийняття рушника, цілування паляниці символізувало глибоку пошану до господарів. Цей звичай пережив віки, став доброю традицією і в наш час.

Образу хліба вклонімося, Сиріч – людині, Високочолому сіятелю землі. Істинно люди: живемо не хлібом єдиним. Істинно так… коли маємо хліб на столі.

Хліб на столі. Зайшовши до хати, возрадуймося йому, віддаймо шану тим, хто зростив його, зібрав і змолов у семи млинах мучицю; рукам, котрі подарували духмяні, схожі на сонце паляниці.

Хай завжди він – совість наша – буде в хаті, лежатиме прикрашений вишитим рушником, свіжий і святий, і найпершою молитвою нашою буде хвала хлібові, прохання, щоб він був завжди на нашому столі, щоб не черствів, бо, як мовить народ, коли черствіє хліб, то і черствіють душі. Не даймо ж зчерствіти душам,

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Хліб наш насущний