Втілення краси і вірності в образі Ярославни (за поемою “Слово о полку Ігоревім”)


Взятися за розкриття цієї теми мене спонукало незвичайне почуття, яке народилося у моїй души під час читання “Слова” і яке продовжує хвилювати й нині. Серед сурових подій лихоліття 1185 року, що в моїй уяві ототожнюються із сонячним затемненням, золотим промінчиком сяє образ Ярославни. її пісня-плач чарівною струною бринить і пронизує поважну розповідь про важкі й сумні події нашої історії, а сам образ княгині бентежить душу, викликає захоплення й шану. Перечитуючи твір ще раз, ти вже не можеш байдуже або спокійно стежити за подіями в “Слові”, бо розумієш, що кожна з них ранить серце ніжної, сповненої беззахисної любові жінки. Так, її почуття, її кохання до свого “лада” зовні беззахисне: військовий похід Ігоря проти половців, жорстокі битви, перебування князя у полоні, навіть самі сили природи – все стає тяжким випробуванням для Ярославни. Але, здається, кожна її клітиночка зіткана із сподівання на краще та благання милості для любого. І хоч у “Слові” автор відводить образу княгині небагато місця, та за своєю величчю й красою він переважує, на мій погляд, багато інших образів. І хіба це дивно? Адже Ярославна – своєрідний символічний образ, у якому уособлені українські жінки, що стали вдовами або були розлучені з чоловіками-воїнами. Ось вона стоїть як втілення мужньої краси й непохитної вірності на кремлівській вежі – “на


заборолі”, звідки відкривався краєвид на степовий берег відстанню приблизно на день кінного шляху. Ми знаємо, що її столиця – Новгород-Сіверський, але автор навмисне переніс її на самий край князівства, у Путивль. І це нас ще більше тривожить, бо після Каяли хан Гзак узяв його в облогу і біля тих стін, де стояла Ярославна, палахкотів вогонь. Та зранене горем серце княгині не помічає небезпеки: вся її увага спрямована на рятування коханого. Вона плаче, вона молить сили природи, неначе закликає поділити з нею тугу і любов. Спочатку мені здалося, що вона дорікає і вітрові, і Дніпру, і сонцю за їх немилість до Ігоря, але потім я зрозуміла: це виривається з її души біль і перетворюється у замовляння: О Дніпре-Славутичу!
Ти пробив єси кам’яні гори через землю половецькую.
Ти леліяв єси на собі Святослава насади
До полку Кобякового.
Прилелій, господине, мою ладу мені,
Щоб я не слала йому сліз на море рано.
Може, саме тому, що Ярославнині заклинання так нагадують нам українські голосіння, ми ще більше переймаємося стражданнями нашої прадавньої співвітчизниці. Ми бачимо в ній прекрасне втілення’ жіночого кохання, зажуреної турботи і, безперечно, сподівань на щастя. Вона свято вірить у силу свого кохання, яке зцілить милого, досить їй лише здійснити єдине бажання:
Полечу, – рече, – я чайкою по Дунаєві,
Омочу шовковий рукав у Каялі-ріці,
Утру князю кривавії його рани
На дужому його тілі.
З неперевершеною майстерністю розкрив образ княгині у поезії “Плач Ярославни” Тарас Шевченко. Кожне слово вкарбовується в серце, залишається у пам’яті, бентежить душу. А коли прочитаєш фінальний самовирок “Загинув ладо – й я загину!”, раптом розумієш, що такої біди не може трапитися – це було б найвищою несправедливістю щодо святого й страдницького кохання Ярославни. Можна було б багато писати, наскільки мене захопив образ Ярославни, як він мені сподобався. Але я твердо впевнена, що зі сторінок “Слова” ввійшла у моє життя людина, яка стала однією з найулюбленіших моїх героїнь і, можливо, взірцем мужності у нелегкі хвилини.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Втілення краси і вірності в образі Ярославни (за поемою “Слово о полку Ігоревім”)

Categories: Твори з літератури

Links