Вовчок Марко Інститутка

Т. Г. Шевченку I

Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та і вдайся. Було, мене й б’ють (бодай не згадувать!) – не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи – і сміюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, – то так і моє лишенько. Якби мені за кожною бідою моєю плакати, досі б і очі я виплакала. Батька-матері не зазнаю: сиротою зросла я, при чужині, у людях. Хоч не було діла важкого, – так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я.

На десятоліттях взяли мене в двір. Стара пані була не що, сумирна собі, – може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить – тільки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бійка! не на умі. Увесь день на ганочках; нічка йде – охає та стогне. А за молодого віку, славлять, вигадочки були чималі і в неї. та треба ж колись і перестати.

За мене, то вже в дворі жили ми спокійненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять. Хіба вже на велике свято, що до церкви одпросимось, а в неділю й не думай. “Розволочитесь, – було, каже пані гніваючись, – не пущу!. Не той ще вік ваш, щоб бога пильнувати: ще матимете час, – не зараз вам умирати”.

Сидимо, було, день при дні у дівочій та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тільки пані заоха або хто з дівчат на ухо за чим озветься, котора зітхне з нуду. Докучає, було, та робота,

докучає, – аж пече; та що врадиш? Спасибі хоч за те, що не б’ють десять раз на день, як от по інших чуємо.

А як коли, то, було, звеселіємо не знать чого. Веселенько нам, – аж серце трепече! Коли б воля, заспівав би так, щоб і на селі лунало. Не всмілимось!. Ізглядуємось, та сміх нас так і бере. То одна моргне бровою, а друга їй одморгує; то прив’яжуть тую до стільчика косою; інша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб пані не почула, – крутиться, вертиться, тільки рукава май-май-май. Чого, було, не виробляємо!

У старої пані не було роду, окрім мала собі унучечку, – у Києві обучалась у якомусь там. от коли б вимовити. ін-сти-ту-ті. Було частенько до старої листи шле; а стара тії листи щодня вичитує, – і попоплаче над ними, і попосміється. Коли пише унучечка, щоб уже приїздити за нею та додому забирати. Мати божа! увесь будинок зворухнувся: білити, мити, прибирати!. Панночки сподіваємось! Панночка буде!

Стара пані немов одужала: коливає з кімнати до кімнати, виглядає у кожне віконце на шлях і нас туряє за село дивитись, чи не їде панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що її виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то біжимо-летимо. Весело зочити степ, поля красні!. Степ зелений наче втікає в тебе перед очима далеко кудись, далеко. Любо на волі дихнути!

Квіток, було, назриваєм та позаквітчуємось, як молоді, та до самого двору тими вінками величаємось. А вступаючи в двір, схопимо з себе, позакидаємо, – та так було жалко тих вінків кидати, так жалко! II

Діждали панночки, приїхала. І що ж то за хороша з лиця була! І в кого вона така вродилася! Здається, і не змалювати такої кралі!. Стара як обійняла її, то й з рук не випускає; цілує, й милує, та любує. І по кімнатах водить, усе показує, усе розказує; а панночка тільки обертається туди-сюди та на все цікавим оком спозирає.

Посадовила її стара за стіл. І плаче, і радіє, і розпитує, і частує: “Може, тобі того з’їсти? може, того спити?” Наїдків, напитків понастановлювала; сама сіла коло неї, – не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось на них і слухаємо, що то панночка говоритиме, – чи не дійдемо, які там у неї думки, яка вдача, звичай.

– Яковось-то жилося тобі, серденько, самій? – питає стара. – Ти мені не кажеш нічого.

– Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!

– Вчили багацько?. Чого ж вивчили тебе, кришко?

– От захотіли що знати!. Добре вам, бабуню, було тут жити на волі; а що я витерпіла за тим ученням!. І не нагадуйте мені його ніколи!

– Голубочко моя!. Звісно вже – чужі люди: обижали тебе дуже. Чому ж ти мені зараз сього не прописала?

– Що се ви, бабуню? Як можна?. Зараз дознаються.

– Бідолашечко моя!. Скажи ж мені, як тебе там кривдили тії невірні душі?

– Ох, бабусечко! І морено, й мучено нас – та все дурницею. І те вчи, і друге, й десяте, й п’яте. товчи та товчи, та й товчи!. Нащо мені те знати, як по небу зорі ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим мені себе між людьми показати.

– Та нащось же учаться люди, моє золото. От і наші панночки – на що вже бідота, та й ті верещать по-францюзькій.

– Е, бабуню!. – защебетала панночка. – До французької мови і до музики добре і я бралась, – до танців тож. Що треба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен і похвалить; а все інше – тільки морока. Учись та й забудь! І тим, що учать – нуда, і тим, що вчаться – біда. Багацько часу пропало марно!

– Так як же оце? Погано вчать?

– Кажу ж вам, що й нудно, і погано, й марно. Вони тільки й думають, як би їм гроші виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили. Чого ж ви задумались, бабусю?

– Та то, серденько, що гроші брали за тебе добрі, а вчили погано. Що ж, як ти далі і все позабуваєш?

– Чи подоба ж се, бабуню? Бог із вами! Як же б то між гостями або в гостях позабувати музику, або танці, або хоч би й мову французьку?. А про ту заморську нісенітницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, та й зовсім-таки не знаю. Цур їй!

– А як же часом хто в тебе спитає, як там тії зорі по небу ходять, абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить!

– Та що се ви, бабусю? Та се я тільки вам призналась, що не знаю, а чужі зроду того й не дошимраються, нехай хоч цілий день питають. Я зо всього викручусь, іще й їх оступачу, – он як, бабусю! Хочете, я вам заспіваю? Слухайте!

І заспівала, затягла, – наче теє срібло пересипається. Стара її цілувати: “Серденько моє! Втіхо моя!” А панночка до неї ласиться та просить:

– Купіть мені, бабусечко, по новій моді убрань хороших!

– Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш царівна над панночками!

Ми, дівчата, ізглядуємось: чого там панночки нашої не навчено! А найбільш, бачця, людей туманити! III

– Ходім лишень, голубко, – говорить стара пані, – я хочу, щоб ти собі обрала котру дівчину. Та й веде її до нас. Ми од дверей та в куток, та купою в куточку й збилися.

– Се ваша панночка, – промовляє до нас пані. – Цілуйте її в ручку.

Панночка, чи глянула на нас, чи ні, простягла дві пучечки поцілувати.

Стара всіх нас показує, – се Ганна, а се Варка, а се Домаха.

– Боже мій! – аж крикнула панночка, разом стрепенувшись і в долоні сплеснувши: – Чи зуміє ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?

Стоїть і руки заложила, і дивиться на нас.

– Чому? – каже стара. – Зуміють, серце. А ні, то навчимо.

– Як тебе зовуть? – питає мене панночка та, не слухаючи мене, до панії: – Ся буде мені!

– Так і добре ж; яку схочеш, серце: нехай і ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи добре, – панночка тебе жалуватиме.

– Ходім уже, бабуню; годі вже! – перехопила панночка; сама скривилась і перехилилась набік, і очі чогось заплющує, і з місця зривається, – от стеменний кіт, як йому з люльки в вуса пихкають.

– Треба ж, голубко, – каже стара, – її на розум навчити: се дурні голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з неї людина.

– Шкода, бабуню, що спершу їх не вчено! Тепер порайся! Було яку віддати до міста.

Та й говорять собі, наче про коней, абощо.

– Ой, Устечко! – журяться дівчата, – яково-то буде тобі, що вона така непривітна!

– А що ж, – кажу, – дівчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долі не втечеш. Яково буде – побачимо.

Та й собі задумалась. IV

Увечері кличуть: “Іди до панночки – розбирати”. Ввійшла; а панночка стоїть перед дзеркалом і вже усе зриває з себе.

– Де се бігала? Швидше мене розбирай!. Швидше:

Я спати хочу!

Я розбираю, а вона все покрикує на мене:

– Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на ліжко:

– Роззувай!. А вмієш ти волосся звивати? – питає.

– Ні, не вмію.

– Боже мій! Горе моє! Яка ж вона дурна!. Іди собі!

Дівчата вже мене дожидають:

– А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що їм казати?

– Дурна я, – кажу, – дівчата, бо не вмію кіс ізвивати!. V

Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась, оббігла усі будинки, увесь двір, і в садку була. Така веселенька.

– Дома я! – каже. – Дома! Усе мені вільно!

Цілує стару панію та раз у раз питає:

– Чи скоро в гості поїдемо, бабусечко? А коли гості до нас наїдуть?

– Та нехай же я перше сама тобою натішусь, рибко, нехай на тебе надивлюся!

– Та коли ж то вже я діждусь, бабуню! В мене тільки було й думки, що приїду додому – весело буде, людно, музики, танці. Бабусенько мила, люба!

– Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тоді вже зараз і гостей проситиму.

Почалось прибирання теє. Стара скрині з комори викочує та оксамити, рубки тонкії вибирає, та кроїть, та приміряє на панночку.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Вовчок Марко Інститутка