Висвітлення складних проблем сучасності у романі О. Гончара “Собор”


У своєму творі автор підносить і намагається розв’язати багато проблем сучасності, про які в той час далеко не кожен митець зважився б взагалі говорити. Тому й мав роман “Собор” такий величезний резонанс у суспільному та культурному житті країни.

Спробуємо визначити, які ж проблеми піднімає твір. Для цього наведемо кілька цитат з тексту. Перш за все у творі вирішується питання культурної та історичної пам’яті, культурної традиції, яку мають перейняти та продовжити молоді люди нового покоління: “Чому пісень не співаєте, а слухаєте тільки готові з отих коробок? Чому навіть ваш сміх не схожий на той, яким сміялося козацтво?”. Дійсно, народна пісня є джерелом поетичного натхнення нації, в ній виражаються болі, переживання і радощі багатьох поколінь. А молодь далеко не завжди знає хоча б кілька народних пісень, а тим більше співає їх. Механізована музика забиває творчий порив душі, нищить поетичне натхнення. І це проблема не тільки того покоління, про яке пише Олесь Гончар. Для нас, сучасників, вона стоїть ще гостріше. А тому письменник з болем запитує: “Пісні роботів? Стіннопис електронних Рафаелів? А як же з тим, що витворила культура кожної нації? Як із собором, з народними звичаями, з неоціненними знахідками Яворницького?” Дійсно, чи можна відмовитися від здобутків багатьох поколінь наших пращурів, віддаючи перевагу панельним


коробкам, схожим на людський мурашник, репродукціям замість картин, комп’ютеру замість людського спілкування? Талановитий письменник немов зазирає вперед і бачить, наскільки загостряться усі поставлені ним у творі проблеми, наскільки механізованим стане суспільство кінця XX – початку XXІ століття! І письменник запитує кожного з нас, усе наше покоління: “Чи збагачується духовно сучасна людина? А якщо збагачується, то за рахунок чого?..” Чи за рахунок своєї духовної праці, чи є тільки механічним споживачем тих культурних цінностей, які їй пропонують з екранів телевізора та за допомогою інших технічних засобів? Варто задуматися над цим. Бо невже ми скоро станемо зовсім байдужі до книги, до пісні, до слова живого: “Нова ера загірна, чи не збайдужіє вона до слова поетів?..”

Письменник жив в епоху, коли нове чомусь будувалося обов’язково на уламках старого, хай навіть те старе було пам’яткою мистецтва! Руйнувалися церкви і монастирі, тому що релігія була оголошена поза державою, і радянське суспільство таким чином ніби викидало за межі своєї свідомості цілу частину історичного духовного досвіду: “Звідки виникає психологія браконьєрства? Звідки дух руйнування?”. Так чому ж у нашиму суспільстві так багато людей, які живуть тільки сьогоднішнім днем, абсолютно не думаючи про майбутнє, не замислюючись над наслідками своїх вчинків? Так само, як і ті дикі сучасні варвари, які увірвалися вночі до собору, щоб влаштувати бенкет. Чи схожі вони на людей? Ні, скоріше нагадують первісних мавп…

Герої роману, зокрема Микола Баглай, замислюються над сенсом людського існування, призначенням людини в ц£,ому світі і розуміють: “Самий смисл буття не в тому, щоб жити в мудрій злагоді з природою, знати насолоду праці й поезії людських взаємин. А щоб навчитися цим дорожити, відчути потребу це берегти”… Я цілком погоджуюся з цією думкою, оскільки людина починається саме тоді, коли вона усвідомлює цінність праці й любові, піклування батьків про неї і її піклування про них, краси природи навкруги, важливість кожного дня життя, необхідності діяння заради близьких людей і країни.

На нас дивитимуться наші нащадки і бачитимуть кожен наш крок, тому ми відповідальні за своє буття: “Так у чому ж все-таки він, “кінечний зміст всієї мудрості земної”? Як бути справжнім? Як досконалитись? Як маєш повестись, щоб відчути себе перед лицем всесвіту справді вінцем природи?.. Нащадки ж прийдуть, спитають колись: ану, якими ви були? Що збудували? Що зруйнували? Чим ваш дух трепетав?..”

І треба берегти середовище, в якому ти знаходишся, щоб не довелося потім з болем вигукувати: “Доки будемо отруювати Дніпро? Доки труїтимемо повітря?”

Кожна людина повинна усвідомити, що життя може змінитися тільки завдяки її діям і діям таких же, як вона. Тому що не можна чекати прекрасного суспільства, яке для тебе зробить хтось великий і добрий. Починати необхідно із себе самого.

А ще автор підносить дуже важливу проблему: ставлення людини до своїх батьків, які виростили її, дали можливість піти в життя освіченою, розумною. Чи можна поважати людину, яка відмовилася від свого батька, віддавши його на піклування державі? Звичайно ж, ні! Тому що на повазі до батьків тримається загалом повага до людей, вміння турбуватися про інших, не бути егоїстом: “Чому епоха породжує досі “людей-авосьок”, самозванців, батькопродавців, лакиз і крутіїв?”. Дійсно, чому такі люди живуть поряд з нами, користуються нашою довірою і повагою, користуються нашою добротою й інтелігентністю, а ми не зупиняємо їх у такому омріяному “кар’єрному зростанні” і мовчимо, бачачи, як вони калічать людські душі? Мовчання – це теж злочин…

Роман Олеся Гончара змушує читача замислитися над своїм власним життям, визначитися в життєвих цінностях, пріоритетах, переосмислити своє ставлення до багатьох речей.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Висвітлення складних проблем сучасності у романі О. Гончара “Собор”

Categories: Шкільні твори

Links