Тема історичної та духовної пам’яті у романі О. Гончара “Собор”

1968 року вийшов а друку роман Олеся Гончара “Собор”, який з повним правом можна вважати вершиною творчості видатного українського письменника. Тяжкі то були часи для культури, природи і душі нашої країни: панування бюрократії, гігантоманії, окозамилювання придушували здоровий глузд людей, знищували красу нашої землі, руйнували пам’ятки давньої народної слави й величі. Саме тому виявився актуальним твір, що відкривав читачам очі на здичавілість нових звичаїв. Роман викриває нікчемність потуг “потьомкінських” новаторів, навчає

людяності, а найголовніше – вчить не піддавати забуттю історичну та духовну пам’ять власного народу. Найвідомішою пам’яткою козацької слави була Запорізька Січ. Матінкою необмеженої степової волі звали її дніпровські лицарі. Та 1775 року за наказом Катерини ІІ був знищений символ української волелюбності. Але не можна знищити самий дух волі, не можна загасити козацького полум’я, що палає в грудях синів Хортиці. “Та ти ж наші шанці підступно забрала, і гармати, і прапори, і печатку військову, а ми ж… натомість собор святий вибудуєм, дух свій у небо пошлем, і він у віках сіятиме над степамиї..” – ніби

вибух протесту проти царської сваволі, мов утвердження невмирущості людського потягу вгору, до небесної нескінченності, так вознеслося творіння січових зодчих. В радянські часи над пам’ятками національного мистецтва, які колись вважалися безсмертними і незабутніми, знову нависла небезпека сплюндрування і забуття. Новомодні аматори і висуванці, всілякі Володьки Лободи та інші “юшкоїди” продали свої “собори душ”, обміняли на потрух найсвятіше, що є в людини, – любов до рідної землі. Проміняли кохання на спустошення, велич внутрішнього світу на позбавлену смаку порожнечу. Така вже доба була, коли виховували патріотизм без любові до рідного народу, оспівували мир, тримаючи в руках зброю, вихваляли високі почуття, несучи в серці байдужість. Недарма архітектор, товариш Миколи Баглая, на повний голос картає таке положення, при якому в країні велетнів володарюють карлики: “Руйнуємо своєю байдужістю!.. Самі плекаємо руйнача! А руйнач внутрішньо завжди ж пігмей, він хоче зробити довкола все меншим за себе…”.

На щастя, ще лишилися на Україні титани духу та культури, які пам’ятають народні витоки. у романі вони представлені такими велетнями із співучими та щирими серцями, як Микола Баглай, його кохана Єлька, Ізот Нечуйвітер, воєнкомів син Олекса-механік, інша молодь, яка жадає чистішого, іскрометнішого життя. Собор, що є втіленням людського потягу до досконалості, до найвищої мрії, стає для них символом боротьби проти поневолення душі сучасними черствими догмами, боротьби за невмирущість народної пам’яті про вічну красу волі й довершеності людської натури. “Баглаївці” розуміють, що не можна забути тернистого шляху українців до теперішньої доби. Бо забудеш власну істерію, загубиш власну культуру – втратиш самого себе, своє “я”, змарнуєш найбільший подарунок долі – життя, яке сповнене вищого сенсу. Тільки через передачу традицій, впевнені вони, через збереження тієї глибинної рідної таїни, що бере своє коріння з давніх давен, розкривається історія нашої Батьківщини, в знанні якої проявляється наша любов до Вітчизни, до неньки нашої України. І, якщо любити її всім серцем, осяє нас світло щастя і злагоди, бо “…з усіх почуттів це – найсонячніше…”.

Отже, той щасливий, хто пам’ятає свою історію, хто не зрікся свого роду, – цьому вчить роман О. Гончара “Собор”. Люби рідну землю, запевняє він, плекай її, і тоді зможеш називатися справжньою людиною справжнім сином України.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Тема історичної та духовної пам’яті у романі О. Гончара “Собор”

Categories: Шкільні твори

Links