Твір-спостереження

Щоранку ми робимо зарядку на спортивному майданчику біля школи. Ми – це я і Петро Овчар. У цій школі ми вчимося, сидимо за однією партою, живемо на одному поверсі. Всі кажуть, що ми як брати, навіть схожі один на одного. Ра­зом ходимо у спортивну секцію – граємо у міні-футбол.

Наш ранковий шлях на спортмайданчик проходить повз один дуже важливий заклад, і деякий час з-під паркану, яким обгороджено цей заклад, на нас люто гав­кав пес, що охороняв територію. Нам було страшнувато проходити повз паркан.

Ми вирішили подружитися з цим грізним

псом. Почали носити собаці кісточ­ки, інші ласощі, які кидали йому через паркан.

Одного разу ми почули, як працівник офісу кликав собаку. Так ми дізнали­ся, що його кличуть Кузею. Уявляєте собі? Величезний чорний собака, з вели­кою патлатою головою, грізним гавкотом має кличку Кузя, ніби маленьке цуценя.

У Кузі була доволі простора будка, зовні нічим не примітна.

Кілька днів йшли затяжні дощі, і на спортмайданчик ми не виходили. А коли визирнуло сонечко і ми знову пішли звичним шляхом на тренування, Петро схо­пив мене за руку і вигукнув:

– Ти диви! Оце так! Кузя відтепер живе у євробудці!

Покрівля

будки була з темно-синьої металочерепиці, стіни були обшиті плас­тиком. Як справжній будинок, будка мала водостік.

– Кузя пішов на підвищення, – сказав Петро. – Тепер спілкуватися з нами не схоче.

Але тут пролунало знайоме гавкання. Кузя, радісно махаючи хвостом, біг до нас, сподіваючись на гостинець.

– Не зазнався, – сказав я і кинув за паркан пакетик із собачими ласощами.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

Твір-спостереження