“Собори душ своїх бережіть” (за романом О. Гончара “Собор”)

“Горда поема степового козацького зодчества” – так характеризує О. Гончар головного персонажа роману – Собор.
Це він височіє над робітничим селом, що притулилося до великого промислового міста на півдні України. І це навколо нього обертаються події, зображені в романі, навколо нього точаться суперечки.
Найперше, про що хоче нагадати перо письменника, це генетична пам’ять народу, його історія, його сучасність. А для цього автор ставить у центрі подій долю української нації, власного народу, з яким відчуває нерозривний зв’язок. О. Гончара найбільше хвилює питання: що є духовне начало народу, яке значення воно має в житті суспільства? Як попередники О. Гончара – Т. Шевченко, Л. Українка, І. Франко – прагнули пробудити свідомість земляків, так і він звертається до сердець своїх сучасників, нагадуючи їм про родовід, про прадавню історію, про духовний зв’язок між поколіннями, про існування свого народу – українського.
І хвилює письменника питання: чому не встають на цвинтарі “фосфоричні силуети предків”? Раніше вставали… То запорожці зі списами, то перші металурги… Дух предків підіймався, щоб поглянути на реальну прийдешність…
Тепер ні на що й подивитись… Цвинтар занедбано, про козацтво навіть і згадки немає. Оце і є реальна прийдешність. То на що ж дивитись предкам? Дух України, приспаний, немов полонений якоюсь потворою, співучої мови теж нема, замість неї чути базарний суржик, і, мабуть, мало хто вірить (як в далекі часи наші предки), що дрібка рідної землі має чарівну силу, що здатна захистити, зцілити.
До своїх зневірених сучасників і звернувся О. Гончар своїм твором. Може, сподівався митець, серед них є ті, хто ще чогось таємно очікує, сподівається?
А собор стоїть… “ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунює православними месами, піснеспівами, шепоче жагою спокут, він ще повен гріхами, в яких тут каялись, і сповідями, і сльозами, і екстазом людських поривів, надій…” Але кому це потрібно? Хіба що авторові та ще романтику Миколі Баглаю. Так, це на нього Гончар покладає надії. Та ще сільська зневажена дівчина Єлька, яку ще з дитинства манили прекрасні бані, підняла догори очі. А більше ніхто ним і не милувався. Звикли всі до нього. Душі зачерствілі, недоторкані знаннями, любов’ю, повагою. Хто в цьому винен?
Але цей старовинний козацький собор, занедбаний, не почутий онуками, голос предків, що промовляє крізь віки, став у романі символом духовності, чистоти людської. Бо байдужість безсила перед юними серцями Миколи Баглая та красуні Єльки, що зуміли зберегти високу людяність свого духу.
Ставлення до собору є виміром чеснот, духовності героїв твору. Яке ж це ставлення?
Районне й обласне начальство (у романі ми бачимо не його представників, а тільки наслідки їхньої безвідповідальної діяльності) улаштувало в соборі склад комбікорму.
Зачіплянські мешканці не помічають і не можуть помітити (бо душі в них сліпі), що собор облуплений, занедбаний. Але щось таємниче тягне до нього… Вони не розуміють, що то за сила, та все ж обурюються, дізнавшись, що собор хочуть знести.
Володька Лобода, батькопродавець, ницість своєї душі і не ховає. Для таких, як він, головне – кар’єра. Лобода не сумнівається, що на місці добору доречним було б будівництво зразкового критого ринку для трудящих, бо “відчувається в цьому гостра потреба”.
Коли душі цього молодого кар’єриста торкнулась черствість? Чи не через таких безбатченків приспана пам’ять, забута історія?
Покладає письменник надію тільки на юнака Миколу Баглая – найбільшого і найвірнішого захисника собору. Собор немов переливає в нього свою душу і проростає в ньому людяністю, високим благородством.
Тож нехай приймається той корінець, розвивається нагоном, височіє буйним деревом. І, може, хоч ми, підлітки XXI століття, громадяни незалежної України, приймемо в свої серця заклик Гончара, висловлений старим учителем: “Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!”

“Собори душ своїх бережіть” (за романом О. Гончара “Собор”)