Роздуми про долю людини з народу у повісті С. Васильченка “Талант”

Повісті “Талант” передує епіграф – слова з газетної хроніки, які скупо сповішають про загибель “церковної хористки з романтичного причинення”. Здається, автор мав намір розкрити, що саме ховається за цими рядками насправді. Відтак з’явилася повість про талант і долю Тетяни, про долю сільських учителів. І Тетяна, і ліричний герой повісті, від імені якого ведеться розповідь, і Антон Маркович, старший учитель, мали жвавий розум і талант учителя. Усі попи мріяли скласти іспити до університету. Цьому присвячена була кожна хвилина,

це єднало їх, вони були підтримкою один для одного їм необхідно було домогтися мети, адже вони були з простого народу, мусили заробляти собі на хліб.

Андрій говорив: “Часом глянеш, які нам ставлять мури на тому шляху, то тоді відчай візьме. І хочеться піти туди, стати під брамою університету: кричати, прохати, за поли хапати, щоб впустили туди…”

Робота в школі була важка, Але це їх не лякало, вони звикли до роботи. А от до чого не можна було звикнути, то це до зухвалого ставлення начальства, недбальства до шкіл, які часто з проваленим дахом, з поламаними меблями. І герой міркує: “Знову попи, урядники,

горілка, гризота, безпоряддя?” Оце і є саме та причина, яка і уб’є талант. Тетяна вміла добре співати, і коли приїжджі пани влаштовували вечірки, радо захопилася ними. Вона щиро вірила обіцянкам пані влаштувати її на навчання, а паничеві довірила дівоче Кохання. Та саме таланту людяності забрали цим людям, які просто влаштували собі літні розваги на деякий час. Не запросили Тетяну.

Покинута, принижена, вона ледь не наклала було на себе руки, і стояла, пережила. Чи думала ота пані про відповідальність за долю акторів з народу, яких зібрала звідусіль? Ні. Адже це люди не її кола, то чого ж перейматися! Але ж це злодійство – вкрасти у людини віру, зламати долю. Проте народ мовчав: сама, мовляв, винна, бо повірила панам. Але коли нарешті Тетяна оговталась і на свято заспівала у церкві на повний голос, і від того співу “в церкві виднішало, ясніло, ніби відтуляли в ній вікна”. Сила її таланту вражала людей, проте це роздратувало отця Василя, який звелів їй замовкнути. Таке брутальне поводження змусило людей заговорити. Вони висловили свій осуд священику, який забув свій обов’язок – нести любов і прощення. Та було вже пізно: вибігши з церкви, принижена дівчина наклала на себе руки.

Про що ж розмірковує С. Васильченко у повісті з виразною назвою “Талант”? Про те, що життя прожити так непросто, а надто якщо маєш талант. Та, мабуть, усім нам для життя потрібен один талант – талант людяності.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Роздуми про долю людини з народу у повісті С. Васильченка “Талант”