Роман “Злочин і кара” Ф. Достоєвського як вираження нового, поліфонічного типу художнього мислення


“Злочин і кара” – один із найскладніших творів світової літератури. У своєму романі Федір Михайлович Достоєвський зобразив життя російського суспільства середини XIX століття з його убозтвом, безправністю, гнобленням і розбещенням особистості, що задихається через усвідомлення свого безсилля і тому бунтує. Письменник розповів нам про героя, “що взяв у душу свою всі болі і рани часу”.

Оповідь у романі йде неквапливо, але вона тримає нас у постійному напружен­ні. Раскольніков живе в страшній “труні”, Соня – у потворному “сараї”, Мармеладов живе в “холодному кутку”, і в окремому номері, “задушливому і тісному”, проводить свою останню ніч перед самогубством Свидригайлов. Дівчата з вули­ці, жебраки, трактирні відвідувачі, що прагнуть віднайти бодай хвилину забуття у вині, – ось атмосфера зображеного письменником Петербурга. Безвихідь стає лейтмотивом роману. І не дивно, що в одного з цих людей, Родіона Раскольнікова, виникає ідея змінити своє існування. Загнаний таким життям у глухий кут, він наважується на моральний злочин проти самого себе.

У протесті Раскольнікова важко провести чітку грань між добром і злом. Достоєвський показує, що Раскольніков ненавидить “господарів життя” і одночас­но страждає через усіх “принижених і ображених”. По суті Родіон надзвичайно добра і щира людина: він


гаряче любить сестру та матір, жаліє Мармеладових і допомагає їм (віддає останні гроші на похорон Мармеладова), не залишається байдужим до долі п’яної дівчинки на бульварі. Можна сказати, що, описуючи сон Раскольнікова про забитого насмерть коня, Достоєвський у такий спосіб наголошує на неприйнятті героєм зла і насильства.

Але водночас Родіон проявляє крайній егоїзм, індивідуалізм, жорстокість і нещадність. Раскольніков створює антилюдяну теорію про “два розряди лю­дей”, яка заздалегідь визначає, кому жити, а кому померти. Йому також нале­жить виправдання “ідеї крові по совісті”, коли будь-яку людину можна вбити заради вищих цілей і принципів. Зрештою одержимий своєю теорією Расколь­ніков вчиняє жахливе вбивство старої лихварки та її сестри. Скоївши вбивство, він в такий спосіб намагається утвердити абсолютну моральну свободу людини, що по суті означає вседозволеність.

Утім, згодом героєві Достоєвського відкривається жахлива і трагічна для ньо­го істина: теорія, яку сповідує Раскольніков, змучений чужими і своїми страждан­нями, зближує його з негідником Лужиним і злодієм Свидригайловим. Адже во­ни вважають, що людині, яка має силу і владу, “все дозволено”. “Ми з одного поля ягоди”, – говорить Свидригайлов Раскольнікову. І Родіон розуміє, що це дійсно так, тому що вони обидва, хоч і з різних мотивів, “переступили через кров”.

Цікаво, що Раскольніков є в цьому значенні ніби спільною ланкою для всіх персонажів. Звернувшись до такого композиційного прийому, як створення духо­вних двійників і антиподів головного героя, Достоєвський, на мою думку, праг­нув довести згубність Описаної теорії не стільки читачеві, скільки Раскольнікову.

Привертає увагу і такий прийом, як зміщення у часі і покарання, і злочину. Тобто злочин (не справжній, а моральний) розпочинається набагато раніше – після створення Раскольніковим своєї теорії. Відповідно і каяття починається не в момент зізнання. Зізнання Раскольнікова у злочині – замість каяття, яке настане набагато пізніше.

Автор не нагнітає “жахи” – його самого лякає загубленість людини в світі: го­товність до гріха, нехтування моральними цінностями. Для нього важливо показати, що всі злочини Раскольніков здійснює заради добра. Отже, виникає парадокс: в основу скоєного зла покладено добро. Іншими словами, в душі Раскольнікова борються добро і зло. Зло, доведене до вбивства, зближує його зі Свидригайло­вим, добро, доведене до самопожертви, ріднить його з Сонею Мармеладовою.

Загалом у Достоєвського зіткнення ідей відбувається саме через носіїв цих ідей. У романі Раскольніков і Соня – це перш за все уособлення протистояння добра і зла. Соня проповідує добро, засноване на християнському смиренні, християнській любові до ближнього і до всіх, хто страждає. Хоча, на мій погляд, у вчинках Соні життя стирає межу між добром і злом. Продаючи себе заради того, щоб не дати померти з голоду хворий мачусі і її дітям, особисто собі, сво­єму внутрішньому світові вона заподіює зло.

Взаємопроникнення добра і зла можна побачити і в кошмарі Свидригайлова пе­ред самогубством. Цей герой вчиняє в романі цілу низку жахливих злочинів: згвал­тування, вбивства, розтління малолітніх. Щоправда, факт скоєння цих злочинів автор не підтверджує: в основному це плітки Лужина. Зате достеменно відомо, що Свидригайлов влаштував дітей Катерини Іванівни, допоміг Соні Мармеладовій. Достоєвський показує, як в душі цього героя також триває складна боротьба між добром і злом. Але людський світ надто складний і несправедливий, щоб прийняти правильне рішення щодо вибору життєвого шляху. Порятунок від зла Достоєвський вбачає у вірі. Христос для нього – найвищий критерій моральності, носій істинного добра на землі. І це єдине, у чому письменник не сумнівається.

Унікальність Достоєвського в тому, що до нього ще ніхто не ставив питання про вибір життєвого шляху, а отже, й пошуку самого себе настільки чітко і водночас складно. На мою думку, лише усвідомивши особисту відповідальність за свої дії, людина може по-справжньому оцінити життя і себе в ньому.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Роман “Злочин і кара” Ф. Достоєвського як вираження нового, поліфонічного типу художнього мислення

Categories: Твори на вільні теми

Links