Осмислюючи проблему свободи особистості в повісті “Людина”


Осмислюючи свій етичний ідеал, проблему свободи особистості, О. Кобилянська в повісті “Людина” йде вже насамперед від спостереженої дійсності. Тепер вона заперечує і свої попередні літературні авторитети з їх індивідуалізмом, зокрема Фр. Шпільгагена, на концепції якого міцно спиралася, коли творила позитивні образи в “Долі чи волі”, “Привиді”. В повісті “Людина”, взявши за епіграф (до її другої частини) цитату з роману Шпільгагена “Завжди вперед”, де підкреслюється прагнення тільки до особистої свободи, письменниця всім ходом розвитку образу Олени, його гуманістичним спрямуванням спростовує думку німецького письменника. Особиста свобода, за Кобилянською, не самоціль, а необхідна умова для того, хто має на оці “гарну ціль”, хто прагне добра, волі для народу, і виростає вона на грунті любові до людей.

Трагедією Олени О. Кобилянська стверджувала думку про невідповідність суспільного укладу життя природним прагненням людини до щастя, спростовуючи тим самим погляди, що висловлювала в “Гортензі”, “Долі чи волі”. Водночас письменниця підвела читача до думки, що розв я-зати жіноче. питання в умовах буржуазного ладу шляхом пропагування прогресивних ідей і морального самовдосконалення^-справа безнадійна. Тут бачимо перемогу реалістичного мислення письменниці над її утопічними конструктивними схемами,


що їх знаходимо у попередніх повістях.

Повість “Людина” – етапний твір для О. Кобилянської. Значний і важливий він для історії української літератури, бо з цією повістю ввійшли до нашої літератури нові ідеї, новий тип інтелігентної жінки, увійшло буковинське місто з його протиборствуючими силами. Про інтелігенцію, її інтереси і запити, її боротьбу за народну справу на той час було вже написано чимало творів І. Нечуєм-Левицьким, Панасом Мирним, М. Старицьким, Б. Грінченком, І. Франком, Н. Кобринською та іншими. Але ніхто до Кобилянської так гостро не показав боротьби незабезпеченої інтелігентної жінки проти нівелюючих обставин за збереження людської особистості, її природного права на всебічний гармонійний розвиток, як це маємо в “Людині”.

Значних успіхів у “Людині”, порівняно з усіма попередніми спробами, досягає письменниця у побудові повісті, змалюванні портрета, пейзажів, в побудові діалогів. Тут вона вже відмовляється від традиційного повного опису зовнішності персонажа, подає лише портретні деталі, які намагається підпорядкувати завданню розкрити внутрішній стан людини. Ця тенденція до психологізації портрета на повну силу виявиться в “Царівні”, новелах 90-х років, а згодом, в кінці XІX – на початку XX століття, стане панівною у прозі новітніх українських письменників – В. Стефаника, М. Коцюбинського та інших. При змалюванні пейзажів письменниця звільняється від романтичної “літературності”, виявляє нахил до конкретності й локалізації і в більшості випадків дотримується традиційного об’єктивного опису. Однак і тут знаходимо спробу (хай ще й несміливу) подати пейзаж по-новому – через ліричне сприймання його персонажами, зокрема Оленою; іноді він міцно вплітається в сюжетну тканину твору і психологічно настільки вагомий, що набирає символічного звучання (наприклад, опис грози, коли Олена відвідує Маргарету).

Засуджуючи беззмістовне життя міщанства, його егоїстичну пристосовницьку мораль, О. Кобилянська створювала образи нових людей, які не хотіли жити так бездушно і бездумно, як животіло старше покоління інтелігенції. Розширюючи тематичні рамки своєї творчості, письменниця шукає основ здорової моралі в іншому середовищі – селянстві, яке було менш знайоме письменниці, але здавалось їй гуманнішим і поетичнішим. У такому морально-етичному плані змальовується близьке до природи життя гуцульського селянина в новелі “Природа” (1888). Написана вона значно рівніше, ніж “Людина”, і витримана в єдиному стильовому ключі. Героями новели є донька адвоката і “най-багатший гуцул”. їх роман нагадує подібну ситуацію з новели І. П. Якобсена “Люпус”. Герої представляють два ‘ світи – світ буржуазної цивілізації і світ “органічного життя”, близького до природи. Обидва образи, як слушно зауважує В. Пасічний, розкриваються “в площині: суспільство – особа – природа. Але характер розгортання образів неоднаковий. Якщо в житті панночки природні поривання вклинюються ззовні несподіваними дисонансами, то у гуцула природні потяги, природні вчинки, відповідне світорозуміння становлять суть його життя”.

Панночка, що виростала “на самоті і майже серед пишного блиску”, життя знала лише з книжок, котрими зачитувалася “донесхочу”. Фантазія дівчини розвинулася в такий “буйний цвіт, що його коштом придавились всі інші пориви”, і вона “кпила собі з чистого плекання чувств і думок”, їй остогидли одноманітність та умовності найближчого середовища, і вона тікає на лоно природи.

Могутня карпатська природа манить її силою життя, руху, повертає дівчині спокій і душевну рівновагу. Та скоро вона пересичується знайомими з дитинства картинами природи. І тоді спрагла життя й краси дівчина прагне гостріших вражень: вона мріє опинитись серед хвиль розбурханого моря, снить про північні морські фіорди – марить про “щастя, котрого пестра повнота мусила б давити… Немов соняшник, стояла її душа, отворена для незвісного якогось щось…” (І, 376).



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Осмислюючи проблему свободи особистості в повісті “Людина”

Categories: Шкільні твори

Links