Коцюбинський Михайло Михайлович Що записано в книгу життя

Мусила баба злазити з печі: онука заслабла i потребувала тепла. А що не було місця на лаві у тісній хаті, послалась баба долі. І син, i невістка наче не бачили того. Там вона i лишилась.

З кутка, між дверима i мисником, де на долівці вона лежала – стара, забута смертю мати,- все видавалось чудним. Досі вона роками валялась на печі i звикла дивитись згори вдолину. Тоді синові діти здавались дрібними, сліпнуче око все спочивало на білявих головках або ловило сердитi, прибиті нуждою обличчя невістки i сина, коли пропливали повз неї од дверей до печі. І вже з-за комина чулось, як бубоніли їх голоси.

Тепер все виросло зразу. Діти, що спинялись над нею до мисника i обсипали кришками з хліба та всяким сміттям, синові чоботи, старі, намерзлі, важкі, як гори, i босі ноги невістки, що ставали перед самим обличчям та закривали ввесь світ. Тепер вона бачила в печі в’юнкий вогонь, що паливо жер, а все ж вмирав з голоду, чорні кутки попід лавками, що роззявляли беззубі роти i дихали зогнилою вогкістю. Часом, коли одчинялися двері, стовп білої пари, наче туман, стеливсь по долівці, закриваючи все, i здавалось, що така має бути i смерть, каламутна, безока, з холодком по ногах

Де ж вона? Чому не приходить? Не докличеться баба. Бродить навколо, а про бабу забула. Чоловіка забрала, задушила семеро дітей, ось-ось не видко, як по онуку прийде. Скрізь покосила, поклала цілі покоси, а

про бабу забула. І чудно, i страшно, що так трудно умерти.

Довгими днями i ще по довших ночах, коли миші товчуться по згнилій картоплі i по бабинім тілі, а таргани шарудять коло неї, як коло старої ганчірки, лежить тихенько баба i од часу до часу викидає з присохлих грудей тужливе зітхання, тонке, як скавуління сліпого щеняти:

– Ох-ох!. Де та смерть моя ділась!.

– Нема на вас сконання! Не дають спати…- сердито бурчить невістка, i лавка скрипить під нею.

– Не-ма! – говорить баба у тон невістці i облизує ясна, де були колись зуби, i лиже зсохлі, запалі всередину губи.

Кисленького хочеться бабі, капустки або розсолу з-під огірків, а дрімота сплітає дійсність зі снами: уривки казок, отченаша i синовi чоботи, важкi, як гори, що лишають по собі мокрі сліди.

Потому сон раптом щезає, як змитий водою, i баба чує своє маленьке тіло, якому твердо i зимно лежати долі, на тоненькій ряднині, у вогкім кутку.

Нащо вона? Кому потрібна? Життя виїло силу з неї як лушпиння з картоплi, кинуло в кут. А душа міцно вчепилась за ту шабатурку i не хоче її покинуть.

Небагато місця займає баба на свiтi, куток пiд мисником, а всім заважає. Небагато з’їсть хлiба, а й те при нужді велике. І знов шелеснуть зiв’ялi уста, як сухе листя:

– Ох!. Моя смертонько… де ти?

Тiло часом прохало. З тої горсточки шкури й кiсток, з присохлого живота, порожніх грудей добувалось непереможне, фантастичне бажання i заглушало розум:

– Мо-лоч-ка!

Тоді невiстку нападав смiх. Не говорила нiчого, а тряслась од смiху грудьми, лицем i животом, аж кутнi бiлiли мiж скривленими губами.

Бабi було так кривдно. Не дають молочка. Молочка не дають.

Вона з жалю кривилась, бурчала, їй до слiз молочка хтiлось хоч знала, що його навiть слаба дитина не бачить.

Врешті невiстка хапала вiник i закривала бабу хмарою пилу.

– Ноги прийміть. Викину в сiни разом з сміттям!.

Баба приймала ноги i довго невидимкою кашляла з-пiд мисника.

Вдень її обсiдала дiтвора, як п’ятеро горобцiв жовторотих. Цiлий ряд очей дивився в рот бабі…

– Розкажiть казку.

Рот розкривався, як порожнiй гаман, i в ньому шипiли слова – щось про царенка, злото, дорогi страви Але язик висувався, злизував все розпочате, і баба кiнчала про iнше – про кобилячу голову або рись-мати. Вона вживала старинні слова, яких дiти не розумiли. Їм було скучно.

– Бабо! Коли ви помрете?

Вони розтягали зморшки на бабиній шиї, що склались рядами, як на старiй халявi, розглядали двi шабатури грудей, мiж якими застряг мiдяний крест, пiдiймали запаску i мацали ноги, сухi, чорнi, у жилах, як патики з корою, якими мати розтоплює в печi.

Вони хотiли б побачити, як вилетить з баби душа.

– Бабо! Душа пташкою вилетить з вас?

Потому спинались до мисника, толочили нiжками груди i засипали очi кришками з хлiба.

Про смерть говорили i невiстка iз сином, голосно, злiсно, як про неплачену подать:

– Помре, чим будеш ховати?

Син тiльки сопiв та сердито зиркав в куток, а баба боялась тодi кликати смертi: ану ж прийде, де тодi взяти на похорон грошей? Поповi плати, дошки дорогi, а люди скiльки з’їдять та вип’ють…

Одна була розвага в баби. Як тiльки забували зачинить дверi, крiзь них влiтала з сiней зозулястенька курка i прожогом бiгла до баби. Витягала коротку шию, ставила боком кругленьке око, здiймала лапку й чекала. І лиш баба простягне суху долоню з сухими кришками хлiба, зозулястенька цокає дзьобом в долоню і пощипує бабу.

Ну й доставалось курці. Її били по спині, аж вона присiдала, виганяли назад у сiни i кляли:

– Бодай ти здохла, триклята.

Краще б закляли бабу. Може б, скорiше померла.

Мiркувала щось баба. Днями й ночами, потай, сама. Плямкали губи, очi дивились углиб, уста складались до слова i нерiшуче млiли. Часом шептала: “Сину!” – i зараз боязко мовкла та оглядалась, чи не почув. Тодi знесилені руки і ноги покривались каплями поту і до сорочки липли, а баба лежала, як нежива.

Нарештi перемоглася:

– Сину!.

Вiн щось латав i, певно, не чув.

– Потапе!

– Чого?

– Ходи сюди.

– Чого там?

– Сядь коло мене.

Вiн нехотя звiвся i сiв на лавi пiд мисником.

Великий i мокрий чобiт стояв у неї перед очима, покривши тiнню обличчя.

– Пора вмирати.

– Знов кликать попа? Казали – вмру, вмру, а тiльки грошi дурно оддав поповi.

Потап дратувався i не дивився на неї.

– Ех, бабо… мамо,- поправився вiн.

Жорстока складка лягла i застигла у нього мiж носом та бородою, i щось несказане сховалось в нiй.

– Не треба попа. Бог грiхам простить i так. А от не можу вмерти…

– Чув вже. Казали.

– Забула за мене смерть… Нема сконання… Хоч би ти допоміг.

Баба заворушилась у своїм леговищi. Він чув, як стукнула кістка ноги об кістку, як ядуха зашипіла у грудях,- i ворожа зануда грубо вирвалась з горла у нього:

– Ну?

Але баба лежала вже тихо i спокійно щось говорила до себе, наче крізь сон:

– …Взяв син лубки, поклав старого та й одвіз у провалля…

Потап підняв брови.

– Що ви сказали?

Але баба опритомніла.

– Я так… непотрібна вже стала, та й зайва. Куток займаю… ох, ох… хліб їм, а він дітям потрібний…. Всім важко зо мною, i мені важко… Одвези мене в гай…

Він ще не розумів, тільки скоса глянув на матір.

– Поможи, сину… одвези в гай… Тепер зима, швидко застигну… Хіба бабі багато треба? Раз-два дихнула, та й вже…

Щось війнуло на нього од тих чудних слів, наче згадка про давній, забутий сон, що зачепив тільки мозок крилом i далі полинув.

Не хотів слухать, а слухав.

– Гріха не буде… У гаю чисто i біло… дерева – як свiчi у церкві… Засну, й прокинусь, та й скажу: “Матінко божа, не суди сина, суди нужду людську…”. На те не зважай, що скажуть люди. Як біда прийде, де тоді люди?. Нема… Загибай сам…

Мамине слово падало в нього, як зерно в зготовану ниву; він чув се, i се пiдiймало у ньому нещирий, чужий, роблений гнів.

Нарешті встав з лави i крикнув сердито, більше до себе, аніж до неї:

– Не верзіть казна-чого… дав бог жити – пошле i смерть… Спали б вже краще.

А коли світло згасили i обляглись, його думки забились по хаті, лiнивi, спутані, темні, як клубок хмар, i лиш інколи щось ясне їх розривало.

Бог?

Ти дивишся з неба? Дивись.

Злiснi й холодні були ті проблиски думки.

Гріх?

Вся земля у гріху. Хіба його голод не гріхи ситих?

Він гнав од себе думки, особливо про те, що стара говорила. А разом з тим, наче наперекір, виринало з пам’яті напівзабуте, про що чув він од мами або од баби своєї, як колись, у давнину ще, діти вбивали батьків. Вивозили в ліс або на поле i там покидали, поки не прийде смерть. Нащо життя старому? Старе мусить вмирати, молоде жити. Так все на світі. Старе листя спадає, молоде наростає. Зима гине, як надходить весна, зерно гниє в землі, випускаючи парость. Так все ведеться, відколи світ.

Нажилась стара, а вмерти не може. Прохає смерті – не дає бог. Хіба гріх помогти?

І знову щось темне пiдiймалося в ньому, як пара понад гнилим болотом, стирало думки, млоїло тіло i виганяло на чоло холодний, сверблячий піт. Тьху! Тьху! Господи боже! Живу матір виволік з хати…

Глибока ніч цілою вагою налягала на груди та не давала дихать, а думки несміло знов мацали мозок, ворушились і розгортались.

Згинь! Пропади!. Як буде, так буде… Що б люди сказали? Люди! Вони осудять. Коли з голоду гинеш з малими дітьми, коли од біди виєш, як пес, коли тебе пече i крає – людей нема. Нема на свiтi страшнішої пустки, як та, що зветься людьми. Люди! Ха-ха!.

Потап не міг заснути. Крутився, здіймав голову з лави i посилав вуха в куток, під мисник. Там було тихо.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Коцюбинський Михайло Михайлович Що записано в книгу життя