ЕМІЛЬ ЗОЛЯ

ЕМІЛЬ ЗОЛЯ

(1840-1902)

Еміля Золя називали “революціонером в літературі” (Гі де Мопассан), “етапом у свідомості людства” (Анатоль Франс). Його мову характеризували як могутню, а творчість як безкомпромісну, чесну. Але чи не найточніше визначив сутність цього великого письменника Генріх Манн: на його думку, Золя “не лише писав твори, а й утверджував істину. Істина стала душею його творчості”.

Світ мистецьких уподобань Золя складався під впливом філософії позитивізму, що розглядав людину лише як частину біологічного світу.

А коли у 1865 році брати Гонкур видали свій роман “Жерміні Ласерте” (історія служниці, яку фізіологічні збочення призводять до загибелі), молодий Золя остаточно утвердився у правильності обраного шляху.

Свої погляди на літературу як мистецтво слова Еміль Золя виклав у численних літературно-критичних розвідках, серед яких одне із чільних місць посідає “Ек-спериментальний роман” (1880). Натуралізм, на думку Золя, мав передусім обстоювати життєву правду. Основою мистецтва можуть бути лише факти, і митець може для своїх художніх досліджень обирати будь-які прояви життя, навіть такі, що традиційно

вважалися неестетичними. Золя уподібнював письменника науковцю, який фіксує дані досліду.

Натуралізм, отже, виступав проти авторського втручання у перебіг описуваних подій, проти авторської оцінки зображуваного у творі.

Саме тому роман Е. Золя “Тереза Ракен” (1867), який являє собою “фізіологічний експеримент засобами літератури” і в якому, як свідчить сам автор, він “дослідив два живих тіла, як хірург досліджує два трупи”, викликав у тогочасної критики “несамовите, сповнене обурення виття”.

Золя ж заявляв, що він “поставив собі за мету вивчити не характери, а темпераменти. У цьому весь сенс роману”.

Однак навіть у “Терезі Ракен”, де йдеться про фатальне, суто плотське тяжіння Терези і Лорана, яке врешті-решт штовхає їх на вбивство Терезиного чоловіка, Золя проривається у царину соціальних відносин, говорить про соціальні причини людських трагедій. Досліджуючи причини і наслідки (а саме цього не цурався Е. Золя), автор “Терези Ракен” підкреслював у Лорані його непереборне бажання розбагатіти за будь-яку ціну і показував, що драма Терези багато в чому зумовлена тим холодом і егоїзмом, які панують у суспільстві.

Так, за своїми основними принципами “Тереза Ракен” – роман натуралістичний. Але в ньому містився зародок подальшого розвитку художніх принципів пи-сьменника. Вже менше ніж через рік після “Терези Ракен” Е. Золя наголошував, що для створення справжнього роману потрібно дослідити суспільство в різних його проявах й описувати його в різних аспектах.

У 1868 році Золя вирішив написати про сучасну йому добу, створити її художню панораму. Так з’явився 20-томний цикл романів під спільною назвою “Ругон-Маккари. Природна і соціальна історія однієї сім’ї часів Другої Імперії”. У ньому досліджується історія сім’ї Ругон Маккарів – роду, який заснувала безумна Аде-лаїда Фук (у першому шлюбі – дружина селянина Ругона, у другому – п’янички Маккара). Нащадки цього роду потрапляють у різні соціальні прошарки суспільства (в тому числі у найвищі – фінансові, політичні), але їхні долі визначаються не лише обставинами, вчинками, діями, а й спадковістю. Цикл охоплює великий проміжок часу: від зародження бонапартизму (1804) до падіння імперії та подій Паризької комуни (1871). Історія однієї сім’ї переплелася з історією Другої Імперії, а долі окремих людей – з долею суспільства. “Ругон-Маккари” створювалися протягом 22 років (1871-1893), і ці романи поєднують реалізм дев’ятнадцятого століття з реалізмом двадцятого.

Традиції Золя в XX столітті продовжили: в англійській літературі – Джон Голсуорсі (“Сага про Форсайтів”), у німецькій – Томас Манн (“Еудденброки”) і Віллі Бредель (“Рідні та знайомі”), у французькій – Роже Мартен дю Гар (“Сім’я Тібо”). І справа не лише в тому, що роман – хроніка однієї сім’ї завоював літера-турний простір у XX столітті, а й у тому, що Е. Золя сприяв становленню нового реалізму, відмінного від бальзаківського.

Реалізм на рубежі віків поглиблює свою соціально-критичну спрямованість, а митці – реалісти розширюють сферу художнього освоєння дійсності, показують дедалі зростаючий антагонізм між трудівниками і “володарями життя” (“Жерміналь” Еміля Золя, “Борислав сміється” Івана Франка).

Виникає реалістичний історичний роман. Проза буття стає надбанням філософської лірики. Тяжіючи до достовірності, письменники кінця XIX – початку XX століття активно зверталися до умовних засобів художнього зображення – гротеску, символу, алегорії. Ці засоби допомагали створенню саме реалістичних картин буття (“Сучасна історія” Анатоля Франса, “Жан-Крістоф” Ромена Роллана). Водночас умовні прийоми використовувалися реалістами XX століття не лише для зображення конкретно-історичних подій, а й для творення універсальних, позачасових моделей суспільного розвитку людства, моделей, в основі яких лежать ті самі конкретні події конкретної історії.

Своєрідною реакцією на натуралізм став символізм. Основи його було закладено в творчості Стефана Малларме, Поля Верлена, Артюра Рембо та інших. І хоча за своїми соціально-духовними орієнтирами та уподобаннями символісти різнилися між собою (наприклад, богоборець Артюр Рембо і прихильник католицизму Поль Клодель), в основному їхні погляди були близькими: символісти прагнули інтуїтивного пізнання світу через символ. Вони вважали музику поетичного слова першоосновою ліричного твору, вірили у наближеність внутрішнього життя поета до ідеалу й намагалися за сірими буднями побачити сутність світу в його позача-совій величі та красі. Саме тому символісти не визнавали навколишню дійсність і вірили, що одвічні культурні цінності можуть об’єднати людей.

Принципи символізму певною мірою сприяли становленню і розвитку таких неординарних мистецьких особистостей, як Моріс Метерлінк, Поль Валері, Райнер Марія Рільке та інші.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

ЕМІЛЬ ЗОЛЯ