Дубровский характеристика образа Троекуров Кирила Петрович

ДУБРОВСКИЙ (Роман, 1832-1833; опубл. 1841) Троекуров Кирила Петрович – родовитий дворянин, багатий власник с. Покровського, генерал-аншеф у відставці, самодур, гроза всіх околишніх поміщиків; батько Маші, улюбленої Дубровского. Прототип Т. – поміщик Козловского повіту гвардії підполковник Семен Гаків, в 1832 р. неправедно отсудивший маєток у підпоручика Івана Муратова. Сварка Т. з його колишнім другом, батьком головного героя, приведшая до руйнування Дубровских, божевіллю, а потім і смерті старого поміщика, служить зав’язкою трагічного сюжету про дворянина, що змушений стати розбійником і при цьому без пам’яті закоханий у дочку свого головного кривдника. На відміну від образа Дубровского (і почасти Маші) образ Т. не міг бути скомпонований з готових літературних “блоків”, хоча історія із судовим позовом повторює сюжетні положення “Ламмермурской нареченої” (роман В. Скотта): позов між старим Ревенсвудом і ештоном. Самий тип російського пана-самодура, причому сучасного, а не взятого напрокат у допетровської історії, не був детально розроблений вітчизняною словесністю.

Виключення начебто князя у романі В. Нарежного “Російський Жилблас” не береться до уваги; багатий досвід російської комедіографії кінця XVІІІ в. по сценічному зображенню типу неосвіченого поміщика прямому переносу на літературний грунт не підлягав. Образи Праволова

(поміщика, що віднімає маєток в “бідної й безмовної” удови Свенельдовой) і “чудового розбійника Буянова” із нравоописательного “поміщицького” роману Д. Н. Бегичева “Сімейство Холмских… ” (1832) лише намічали риси нового літературного типу. Новизна героя припускала більшу подробицю й колоритність зображення; соціальний портрет пана Т. почасти затьмарив собою образ “шляхетного розбійника” Дубровского.

Т. саме самодур; тобто людина розпещений і розпущений до неподобства, сп’янена свідомістю своєї сили. Багатство, рід, зв’язки – от формула його життєвідчування. Обжерливість, пияцтво, сластолюбство (по дворі бігає безліч селянських дітлахів, як дві краплі води схожих на Т.; у флігелі, як у гаремі, замкнені шістнадцять покоївок – трагічна проекція замка “дванадцяти дівши” з поеми “Руслан і Людмила”) – от його времяпрепровождение.

Приниження слабких, “шляхетні звеселяння російського пана” начебто цькування зазевавшегося гостюючи ведмедем – от його задоволення. “Доконана куховарка” – от єдине його читання. (Притім що в будинку – велика бібліотека, ключі про яку віддані дочки Маші. ) При цьому Т. – не природжений лиходій; поважає чужу рішучість – саме тому він до пори до часу щиро дружив з бідним сусідом, власником 70 душ Андрієм Гавриловичем Дубровским. (У первісному варіанті тема “багатства” Т. і “безрідності” Дубровского-Старшого, його колишнього товариша по службі, була ускладнена політичним мотивом: після єкатерининського перевороту 1762 р., що розколов дворянство, один продовжив службу, іншої вийшов у відставку.

) А якщо зрештою, після сварки на псарні, вирішив “покарати” старого Дубровского й за допомогою хабарів отсудить у нього єдиний маєток Кистеневку; якщо довів колишнього товариша спочатку до божевілля, а потім і до смерті, – те не з користолюбства, а єдино по самодурству, з бажання задовольнити примха мести. Недарма після “переможного” вироку суду совість у Т. нарікає; він гнівно насвистує гімн “Грім перемоги лунай” (що робить завжди в поганому настрої); і зрештою їде миритися. Інша справа, що пізно – пізно й фізично (старий уже при смерті), і метафізично. (Справи переходять у руки Дубровского-Молодшого, котрий через слугу передає Т. принизливий наказ убиратися восвояси.) Точно так само, коли Володимир, що став “шляхетним розбійником”, під видом француза-учителя Дефоржа поселяється в будинку Т. – і холоднокровно вбиває “розважального ведмедя”, Т. не тільки не жалує про смерть улюбленого Миши, але й захоплюється “Дефоржем”, як ніколи захоплювався старим Дубровским.

Лихо не в Т. особисто, а в соціальному пристрої російського життя; воно розвиває в неосвіченому, неосвіченому – хоча й родовитому – дворянині гірші похилості; слабкого робить слабкіше, а в сильному породжує віру в безграничие його влади: “У тім-те й сила, щоб без усякого права відняти маєток”. Навіть саме живих і природне із всіх людських почуттів – любов до дітей, спотворюється до межі; Т. душі не сподівається у своїй Маші, але влаштовує долю дочки не тільки всупереч її волі, але й всупереч її щастю, виходити з міркувань вигід і невигід споріднення, що здобувається через шлюб. Це тим більше страшно, що поміщик як би відбивається в підвладні йому селянах; “троекуровские” настільки ж пихаті, як він сам. Недарма крізь весь текст роману проходить метафора зграї, псарні: саме троекуровский псар грубить Дубровскому-Старшому – і як би зіштовхує поміщиків чолами; слуга Дубровского-Молодшого, посланим паном прогнати Т. знадвору, переінакшує наказ: “Пішов геть, старий пес”, після чого нянька ЄГоревна задоволено зауважує: “мабуть піджав хвіст”. А ключем до сцени храмового свята Троекурових (1 жовтня) служать слова, які раптово збожеволілий старий Дубровский вимовив відразу після оголошення несправедливого вироку: “псарі водять собак у Божию церква”.

Якщо – за православною традицією – собака входить у храм, святиня вважається опоганеною; слідом за цими словами Дубровский-Старший шпурляє в засідателя чорнильницею (як Мартін Лютер при явищі чорта). Все це неминуче демонизирует соціальне життя, зображену Пушкіним; а виходить, і крізь образ Т. теж починають просвічувати своїм темним світлом демонічні риси. (Недарма в сцені храмового свята, що відкриває 2-й тім романи, він зображений що молиться й кланяється з гордою смиренністю. ) На демонічному підгрунті соціальних проблем (і вирішальних їхніх персонажів) Пушкін зосередиться в наступному прозаїчному досвіді, повести “Пікова дама” (1833).

Поки ж він обмежується напівнатяком на “ірреальну” підгрунтя подій і зайнятий пошуком реального виходу з реальних протиріч; шукає – і не знаходить. До царя, коториий, особливо після Вітчизняної війни 1812 р., повинен бути хоронителем російської справедливості, далеко; розуми дворян не освічений; ” дво-рянско-селянський” бунт не тільки не може бути послідовно^-шляхетним, але й не здатний зруйнувати станові перегородки; більш того, до відходу в чесні розбійники Дубровский має віддалений шанс женитися на Маші (тому що Т., принаймні на словах, ніколи допускав таку можливість) – бунт позбавляє його і цієї надії. Залишається лише пам’ятати про істину, що автор вкладає у вуста попа, що направляється на поминки по старому Дубровскому: “Суєта суне…

І Кирилу Петровичу отпоют вічну пам’ять… хіба похорони будуть побогаче… а Богові чи не однаково!”

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Дубровский характеристика образа Троекуров Кирила Петрович