Біографія Стусa Василя

Василь Стус – український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, якого називали Шевченком XX сторіччя. Один із найактивніших представників українського культурного руху 1960-х. За переконання в необхідності української культурної автономії був заборонений радянською владою і на половину життя – 23 роки – позбавлений волі.
Роль, яку відігравала постать Василя Стуса у розвитку української літератури XX століття, відновленні української державності та національної ідеї, важко переоцінити.
Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 в с. Рахнівка Гай-синського району Вінницької області в селянській родині.
1939 року батьки – Семен Дем’янович та Ірина Яківна – переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), щоб уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.
З 1944 по 1954 рр. Василь навчався у міській середній школі № 150 і закінчив її зі срібною медаллю, а згодом вступив на істори-ко-літературний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У студентські роки Стус постійно й наполегливо працював у бібліотеці та разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Назаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об’єднання “Обрій”.
Закінчивши 1959 року навчання з червоним

дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградскої області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. 1959 року опублікував свої перші вірші.
Ось його юнацький вірш, підписаний 1957 роком, отже, написаний, коли поетові ще не виповнилось двадцять років:
Ходімо, друже мій, диванний хлопчику,
Ходімо в даль.
Удвох шукатимем, чого нам хочеться,
Ану ж, гайда!
В іншому вірші, датованому 1958 роком, поет пояснює, куди йде цей його шлях:
Ходім. Нам є де йти – дороги неозорі,
Ще сизуваті в прохолодній млі.
Нам є де йти – на хвилі, на землі
Шляхи – мов обрії – далекі і прозорі.
Деякі його ранні вірші, які ввійшли до першої збірки “Зимові дерева”, є переспівуванням раннього Тичини:
Вечорові
Вечорниці.
Голоси дівчат під місяцем
Чорнобриві.
Заздро мріють
Заворожені зірки.
Або інший приклад наслідування, який нагадує Семенка чи теж і раннього Бажана:
В бетонованих каналах міста
Стікають вогні, усмішки й розмови.
Глухо хлюпає в береги
День –
Горішній,
Незайманий,
Многогрішний.
А ти самотою бредеш
Містом.
У Стуса є вірш “Повернення Орфея”, написаний ще на початку його поетичної юності в 1959 році:
І никнуть привиди похмурі.
Вже дальні далі на меті.
Ще варто жити, коли бурі
Клечають хмари золоті.
Останній катрен вірша бадьорий, говорить про перемогу, хоча ще й не зовсім ясно усвідомлену, перемогу метафізичного світу співомузики.
Василь Стус – як і Павло Тичина – поет, який може творити тільки в Україні.
З березня 1963 – літературний редактор газети “Социалистический Донбасе”. Вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т. Шевченка у Києві із спеціальності “Теорія літератури”. За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів “Круговерть”, написав ряд літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів з Гете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.
1965 р. Василь Стус одружився, 1966 р. народився син Дмитро – нині літературознавець, дослідник творчості батька.
У вересні 1965 р. під час прем’єри фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” у кінотеатрі “Україна” в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорно-волом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.
Роки тимчасових робіт (1965-1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним й слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі. Не можна також й оминути того великого значення, якого набула для нього робота в архіві. Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом – на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966-1972 рр. – старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.
Публікацію першої збірки віршів “Круговерть” у 1965 році відхилило видавництво.
Вся збірка складається з трьох розділів: “Рожеве півколо”, “Біль – білий день”, “Круговерть”.
Майже всі вірші збірки відрізняються узагальненнями, філософськими нашаруваннями, нагромадженням понять. “Рожеве півколо” – це передчуття майбутнього, прагнення відчути себе, свою долю.
Другий розділ “Біль – білий день” – заглиблення в образи історії (” Сто років, як сконала Січ “). У творах цієї збірки автор сміливо кидає виклик владі (“Звіром вити, горілку пити…”, “В колгоспі”). Твори молодого автора не вписувались в “героїчний світ радянського народу”, а наскрізь пронизані трагедією іншого народу – українського, в якого забрано все, навіть останнє – рідну пісню і рідну мову, яка перетворилась на “суржик”.
До третьої частини – “Круговерть”, яка дала назву збірці, належать всього три вірша, інші увійшли до другої збірки.
Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і другу збірку Василя Стуса – “Зимові дерева”. Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 році ця книжка віршів поета потрапила до Бельгії й була видана в Брюсселі.
Збірка “Зимові дерева” характеризується не лише образністю вислову, а й своєрідністю світосприймання. Поет відчуває себе частинкою всесвіту, природи:
Сиве небо обрієм пролилося.
Лиловіє Труханів острів.
І Дніпро у моїх очах,
Катери і автомобілі.
І не розхлюпати себе,
І не витримати,
За там бережні гони
Серця не виплескати.
Але порушення гармонії з природою руйнує цілісність.
Вибір робити доводиться на грані, але відступати нікуди.
У 1968 році Василь Стус виступив з прощальною промовою над могилою художниці Алли Горської, звинувативши владу в її вбивстві:
А все немудре! Серцю не переч!
Хіба не так – як сизе передгроззя,
Хіба не так – як в сонці сліпнуть роси,
Підвівся непомітно строгий смерч,
З колін підвівся – і пронісся шляхом
І пам’ять, наче шлях, заворожив.
Поет відчував неминучість арешту, але, незважаючи на це, інтенсивно працює. Закінчено і видрукувано 12 примірниками збірку поезій “Веселий цвинтар”. Стус малює сюрреалістичну картину суспільного стада, що захоплено кублиться в болоті, насолоджуючись духом розкладу. Вирізняється тематично лише один вірш – “Колеса глухо стукотять”, присвячений пам’яті Миколи Зерова, де автор, зображуючи відлуння минулого, передчуває жахливе майбутнє:
Москва – Чиб’ю, Москва – Чиб’ю,
Печорський концентрак
Споруджує нову добу
На крові і кістках.
У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після “відлиги” стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини.
1971 року українські дисиденти вперше вирішили створити легальну правозахисну організацію на зразок “Ініціативної групи” в Москві. Підштовхнув їх до цього кроку арешт в Одесі Н. Строкатої-Караванської. Стус вступив до Комітету захисту Н. Строкатої.
Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972 року.
На початку вересня 1972 року Київський обласний суд звинуватив його в “антирадянській агітації й пропаганді” та засудив до 5 років позбавлення волі і трьох років заслання.
З лютого 1973 року Василь Стус – у таборі ЖХ-385/3 (сел. Ба-рашево, Теньгушовського району, Мордовія).
Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах.
Восени 1975 року Стус ледве не загинув унаслідок прориву виразки шлунка. Перед госпіталізацією його привозять до Києва для “профілактики”, 10 грудня в тюремній лікарні “Гази” (Ленінградська область) його прооперували.
Більшість віршів, що Стус писав у концтаборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини.
Основу четвертої книги поезій – “Палімпсести” – закладено в стінах Київського КДБ. Автор не впорядковував цю книгу – вона складається з кількох десятків списків. Але відсутність цілісності не зменшує значущість творів. Це збірка про світ, який не прийняв поета, що відстоював людську гідність до кінця:
Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест,
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті недовідомих верст,
Що жив, любив і не набрався скверни,
Ненависті, прокльойу, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя
Своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
І чесно гляну в чесні твої вічі
І в смерті з рідним краєм поріднюсь.
6 лютого 1976 року Стус прибув етапом у табір ЖХ-385/17-а (с. Озерне в Мордовії), був дуже виснажений. Співкамерники не переставали дивуватися з його колосальної ерудиції в світовій літературі, літературознавстві, історії, філософії.
По закінченню строку в концтаборі Стуса у 1977 році вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 року на золотих копальнях.
20 серпня 1977 року з Стусом стався нещасний випадок (перелом ступнів), після чого він потрапив на 2 місяці до лікарні. Зникло багато його книг і рукописів. Стусу були створені нестерпні умови. Найняти кімнату не дозволяли – мусив жити в робітничому гуртожитку з колишніми кримінальниками.
З ув’язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: “… мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом…”.
Повернувшись восени 1979 року до Києва, працював формувальником у ливарному цеху, на конвеєрі взуттєвого об’єднання “Спорт”, незважаючи на те що його здоров’я було підірване. Виступав на захист репресованих, приєднався до гельсінської групи захисту прав людини.
“У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране – крихт не потребую… Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас… Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину” (“З таборового зошита”, 1983).
14 травня 1980 року Стус знову заарештований. Від адвоката відмовився, однак на суді його захисником був Віктор Медведчук. Засуджений Василь Стус 29 жовтня 1980 року Київським обласним судом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР на 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. 19 жовтня 1980 року з листом на захист Стуса до учасників Мадридської наради з перевірки виконання Гельсінкської угоди звернувся академік А. Д. Сахаров.
Термін відбував у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської області, ВС-389/36-1. Умови утримання тут були дуже тяжкими: постійні утиски адміністрації, позбавлення побачень, хвороби. На початку 1983 р. тримав голодівку 18 діб. У січні 1983 р. за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. Багато писав і перекладав. Приблизно 250 віршів, написаних верлібром, і 250 перекладів мали скласти книгу, названу ним “Птах душі”. Але все написане негайно конфіскувалося. Доля цих текстів досі невідома.
Згідно з офіційною відповіддю на запит рідних, вони знищені у зв’язку з ліквідацією табору, хоча повторно цієї інформації влада не підтвердила. Попри це в 1983 році Стусу вдалося передати на волю текст під назвою “З таборового зошита”. Після його опублікування на Заході, особливо після висунення Генріхом Бьоллем (1985) творчості Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії тиск на поета посилився.
Цю дійсність поет характеризував “Живі у домовині”:
Не побиваюсь за минулим,
Побитим шашіллю зневір.
Високі думи промайнули,
У потаймиру – водрвир
Стражденних літ. Нехай. Не плачу.
Не побиваюсь. Задарма.
Усе, чим жив, сьогодні трачу.
Все рвуть руками обома.
Як вірний син Матері-України, поет від її імені заповідає нащадкам:
… Ступай – майбутньому назустріч,
І хай хода твоя легка
Легкою буде, І не треба
Жалких жалінь. І – задарма.
Тюрма не доросте до неба:
Ще землю їстиме тюрма.
Поет переконаний в тому, що тюрма (тоталітаризм) загине.
На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями кілька разів оголошував голодування.
28 серпня 1985 Стуса відправили в карцер за те, що, читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування “до кінця”.
Помер в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року, можливо, від переохолодження.
Рідкісна, унікальна неподільність поезії і долі. Поет залишався вірним собі до кінця! Та навіть у найтяжчі хвилини життя Василь Стус твердо вірив, що вернеться до народу своїм словом і буде почутим.
Поховано на цвинтарі в селі Копальному, могила № 9.
У листопаді 1989 року Василя Стуса разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Біографія Стусa Василя