Узимку 1876 року по дорозі на еміграцію до Женеви деякий час у Львові перебував видатний’ український вчений та політичний діяч М. Драгоманов. Чи не найголовнішою справою, яку він тут полагоджував, було знайомство з передовою галицькою молоддю в особах її кращих представників І. Франка, М. Павлика та інших, через кого сподівався пропагувати свої погляди на теренах Західної України. Зустріч була успішною і напрочуд продуктивною. М. Драгоманову вдалося заволодіти умами палких юнаків і на багато років спрямувати їхню діяльність в русло чільної
ідеї свого життя, тієї, за яку його царськими властями було витурено з України, – ідеї громадівства. Нині дуже важливо наголошувати на тому, що соціалістичні захоплення молодого Франка визначалися в першу чергу громадівською традицією української суспільно-філософської думки, а вже потім – марксо-енгельсівськими доктринами, в яких митець незабаром розчарувався. Коли після першого ув’язнення, яке супроводжувалося закриттям журналу “Друг”, Франкові та Павлику було заборонено відстоювати його під старою назвою, юнаки віднайшли “нову”: “Друг” став “Громадським другом”, на честь
женевського видавництва “Громада”, заснованого М. Драгомановим. Ідеям громадівства присвячено чимало статей І. Франка. Під їхнім впливом написано ряд творів. І насамперед “Захар Беркут” – чудову повість, прочитавши яку неможливо не захопитися Франковою юнацькою мрією про справедливий суспільний лад. Він грунтується на властивих українському менталітетові засадах демократизму й братерства, засадах, які молодий Франко вважав найбільш відповідними людській спільноті. Тухля – наче великий природний дім, “величезна гірська криївка”, органічно вмонтована у ландшафт гір. У скелястих, важкодоступних для ворога місцинах тухольці зуміли облаштувати хлібні поля, виростити сади. Вправні каменярі прорубали крізь гори “прості і безпечні” гостинці та підземні ходи. Сам велетень Сторож легко подається їхнім рукам і лягає в загату “так добре, немов від віку сюди був припасований”. Природа береже громадівців, бо ті плекають лад, що випливає з гармонії самої природи. Перемогу над ворогом забезпечують не так сокири й метавки, як творча сила робочих рук і підтримка рідних Сторожів-духів. їх не зрадили ті, хто живе у громаді. І вони помагають громаді перемогти. Тухольцям протистоїть табір посланців Морани – антилюдяного, антидемократичного, антигромадівського суспільного устрою. Це не лише монголи, це також княжий боярин Тугар Вовк, який від початку повісті оголошує війну громаді, захоплюючи її “ліси і пасовиська”. Цілком логічно (з точки зору основної думки повісті), що саме представник феодальної верхівки стає зрадником. Тому, хто звик поділяти людей на холопів і панів, дуже легко бути деспотом: його психіка вже достатньо “натренована” при князівському дворі. Натомість тухольський парубок Максим Беркут навіть за безнадійних для нього умов (у монгольськім полоні) не здатний зректися людської гідності і в суперечці з ворожим ватагом сміливо відстоює принципи громадського ладу. Як бачимо, повсякчас зіставляючи “чоловіцький” та “звірський” світи, Франко показує і фізичну, й моральну перевагу першого над другим. Однак, читаючи повість, треба не забувати, що багато чого у ній – тільки гарна ідилія, мрія… Скажімо, фрагмент про. те, як задовго до приходу монголів тухольці вже знали про їх наближення завдяки своєрідній “пошті”: від села до села, від громади і до громади вістуни передали страшну новину. Тож громадівці встигли краще підготуватися до зустрічі з ворогом, ніж князівські війська. Начебто вигідна й гарна ідея “золотого обруча” народної підприємливості, ініціативи, та, на жаль, у її тіні абсолютно знецінювалась державотворча, цементуюча роль останнього з могутніх наших князів – Данила. Адже саме його мудра політика вберегла Галицько-Волинське князівство від повного руйнування монголами. У Франковій же повісті він десь за кадром постає бездіяльним і безпорадним свідком страшної навали. Це вочевидь розходиться з фактами, зафіксованими в історичних джерелах. До того ж у Франкові часи ідея організації суспільного життя без єдиного, координуючого державного центру вела до певних анархічних, антидержавних тенденцій. Не дивно, що із Франком не в усьому погоджувавсь О. Партацький – редактор журналу “Зоря”, де надрукували повість серед інших творів на конкурс. Але ці та інші деталі не завадили повісті здобути першу премію та загальну любов читачів. Адже кожна людина має право на казку. І якщо ота казка написана щиро, талановито, а головне – з любов’ю, то нерідко в неї віриться більше, ніж у правду сухих літописних сторінок. Хай на них – ані слова про “давнє громадівство”, “золотий обруч”, звитяжних тухольців… Необхідні слова віднайдуться – на дні серця, у тихім сяєві мрій…
