Зображення українського побуту і звичаїв у повісті “Кайдашева сім’я”
Хоч минуло більше століття, але ім’я видатного українського письменника І. Нечуя-Левицького не забуто. Та й як можна забути, коли його твори й досі приносять читачам насолоду, розповідаючи про кохання та ненависть, ворожнечу та мир, радість та горе селян! А головне, я ніби опиняюся у самому селі і можу зблизька роздивитися усі звичаї та побут українського народу. Після відміни панщини трохи полегшало селянам, вони стали більше працювати на себе. Але водночас десь взялись злість, заздрість, які породжували постійні сварки та бійки. Це я бачу
Але не тільки роботою живе людина, особливо молодь, їй потрібен і відпочинок. А який відпочинок без музики, без танців, без чудового українського вбрання, коли поважно виступають хлопці у високих смушевих шапках та весело дріботять дівчата, граючи чорними очима під вигнутими бровами, вражаючи яскравими стрічками та червоним намистом. Ось що пише автор: “Мотря вбралася в зелену спідницю, в червону запаску, підперезалась довгим червоним поясом… взулась в червоні чоботи, наділа добре намисто…”
Кожна дівчина на виданні мала свою скриню, де берегла придане. В залежності від достатків родини були розміри скрині і її склад. Недарма Кайдашиха на розглядинах з радістю дивилася на багату скриню Мотрі і зі зневагою розглядала вбогий “скарб” Мелашки. Адже кожна свекруха хотіла привести собі в хату не тільки добру помічницю, а й багатирську дочку. Чудовою старовиною віє від українських обрядів, українських звичаїв! Тут і розглядини, і сватання, і весілля, і запрошення до столу, яке повторюється тричі, і пригощання, і навіть чарка горілки, яку потрібно випити до дна, щоб не залишати на сльози. Так і тече за чаркою розмова. А яка мелодійна українська мова, а які чудові приказки, що їх говорять на розглядинах: “Даруй же, боже, нам і нашім дітям вік довгий та щасливий, щоб ти, моя доню, була здорова, як вода, щоб цвіла довіку, як рожа, щоб ти закрасила мою хату, моя втіхо, як зозуля садочок…” А коли ж відбувалося весілля, то “чотири дні грали музики, чотири дні пили й гуляли гості”. Український народ вмів працювати, вмів і погуляти! Які ж чудові хати у селян: біленькі, підперезані “внизу червоною призьбою”, а поряд – садочок. Кожна українська родина дбайливо насаджувала плодові дерева, вирощувала та доглядала їх. Недарма “густі високі вишні зовсім закривали од вулиці вікна й стіни”. Україна славилась своїми вишневими садками та мальовничими хатами. Українці шанували і свою господиню – землю, бо вона годувала їх, дарувала їм свої плоди. Тому і б’ються Кайдаші за землю, за дерева, за господарство, адже це їм потрібно, щоб вижити, щоб прогодувати численну родину.
Селяни вірили в бога, часто ходили до церкви. Старий Кайдаш навіть поститься “дванадцять п’ятниць нарік”, хоч це і не заважає йому відвідувати шинок. Трагічно закінчується його пияцтво: втопився він, незважаючи на свій піст у святу п’ятницю, бо з’явилися йому чорти, які й довели до річки. Не допомогла і знахурка Палажка, що виговорювала Кайдашу цю “хворобу”. Народ вірив в те, що нашіптуванням можна відвести чортів, повернути здоров’я та кохання. Українське село – це забобонність, але й одночасно свята щира душа і прагнення чистоти, духовності, як наприклад, у Мелашки: “Як не пустите мене (в Київ помолитися), то я, здається, вмру”.
Змінюється життя, змінюються й звичаї, змінюється побут українців. Але, я гадаю, залишається вільний український дух, чудовий український одяг, родюча українська земля. І залежатиме тільки від нас, чи житимуть далі традиції українського народу. Ми з вами побували в українському селі, посміялися та й поплакали, дивлячись на життя й побут селян. А зараз спробуємо знайти вихід з їхнього тяжкого становища.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)