Зображення людських страстей в “Маленьких трагедіях” А. С. Пушкіна. (Ha прикладі однієї із трагедій.)
Наступне пояснення: пристрасть – це, насамперед, страданье, борошно, тілесний біль, щиросердечна скорбота, свідомо прийняті
На себе тяготи й мучеництва. І в той же час, пристрасть – це беззвітний потяг, неприборкане, нерозумне бажання,
Алчба. У тварині страсті злиті в одне з розумом, образуя побудку, а тому в страстях тварини завжди є міра;
Страсті людини, навпроти, відділені від розумного початку, підпорядковані йому, але вічно з ним ворогують і ніякої міри не
Знають. Усяка пристрасть сліпа й божевільна, вона не бачить і не
Багатогранне, я б навіть сказав, разнополюсное. Зображенню й аналізу людських страстей присвячені багато
Художні Твори. Зіткнення бажаній і дійсного, любові й ненависті, скнарості й властолюбства ми
Знайдемо й у маленьких трагедіях Пушкіна. Звернемося до першого з них, “Скупому!
У лицареві”.
Перша сцена стрімко вводить нас в обстановку дії.
– Будь-що-будь на турнірі
З’явлюся я. Покажи мені шолом, Іван.
Перед нами вежа середньовічного замка. Розмова лицаря й зброєносця. Мова йде про турнір, про шолом і панцир, про перемогу
Сутичках і про закривілий кін. Але перед нами не просто лицар, а бедный лицар. Часи хрестових походів пройшли
Безповоротно, і лицарські турніри перетворилися з випробувань перед походами у звеселяння. А шолом і панцири стали, колись
Усього, прикрасами. Лицареві соромно надягти пробитий шолом і соромно зняти з поваленого ворога. “Раціоналістичний дух
Століття” пронизує оповідання молодого лицаря про турнір і свій подвиг. Розмова про турнір переходить у розмову про гроші й
Турботах, з ними зв’язаних, з’являється лихвар і згадування про незліченні батьківські скарби. Молодий лицар загнаний в
Кут, він метається, життя вперше розгорнуло перед ним так широко й перша перемога загострила його життєву активність.
Головним принципом Альбера стає “Будь-що-будь…” Будь-що-будь він хоче жити по-рыцарски, тобто
Проводити час на турнірах і бенкетах, і для е!
Того йому потрібні гроші – на перший випадок сто червінців ” жида-лихваря”, а потім і повні золота скрині батька.
Тема грошей, їхньої ролі в духовному житті людини не раз піднімалися Пушкіним у його добутках. У те саме
Час їм були висловлені дві діаметрально протилежні точки зору:
…І просять злата й ланцюгів.
(“Цыганы”)
…Без грошей і волі немає
(“Розмова книгопродавца з поетом”)
В “Скупому лицарі” ці дві точки зору замикаються. Перший двобій через гроші – це діалог Альбера й Соломона. І це не
Просте зіткнення безтурботного молодого лицаря із практичним лихварем, це не просто гаряче бажання дістати грошей,
Це боротьба Альбера за свою внутрішню волю. Золото потрібно йому лише для того, щоб знайти повноту життя так, як він
Її розуміє. Соломон пропонує Альберу пустити в хід отрута й отруїти батька. Так, Альбер з нетерпінням чекає смерті
Батька, але піти на вбивство він не може, він ще лицар.
У другій сцені ми попадаємо в підвал, про яке мріє Альбер, підвал, що охороняє “як пес ланцюговий”
Старий Барон. Барон, починаючи свій монолог майже лайкою, піднімається до високої патетики:
Що не підвладно мені? Як якийсь демон
Отселе правити миром я можу;
Лише захочу – спорудитися чертоги;
У чудові мої сади
Збіжаться німфи резвою толпою;
И музи данина свою мені принесуть,
И вільний геній мені поневолиться,
И чеснота, і безсонна праця
Смиренно будуть чекати моєї нагороди.
Барон уже давно не лицар, і лицарський кодекс честі: великодушність, захист сиріт і вдів – все це давно відкинуто ім. Він,
Може бути, і не вбив жодного людини, почуває себе як убивця:
Коли я ключ у замок влагаю, те ж
Я почуваю, що почувати повинні
Вони, втикаючи в жертву ніж: приємно
И страшно разом.
Він говорить про сина як про майбутнього грабіжника своїх скарбів. Для Скупого лицаря золото – це право на владу, на
Могутність, на насолоду життям, і воно, це право, може бути оплачено лише ціною позбавлень, ціною крові.
У третій сцені Альбер направляється до Герцога шукати лицарського суду. На початку трагедії Альбер прагнув, в
Що б те не стало потрапити на лицарський турнір, кінчається тим, що йде на двобій зі старим батьком, по суті, на
Пряме й безкарне вбивство. Так завершується трагедія про всевластье золото, нічого не принесли людині,
Возомнившему себе його хазяїном. І вигук Герцога “Жахливе століття, жахливі серця!” говорить про божевілля всього що відбувається,
Розладі всього миропорядка.
Пушкін не пише моралі наприкінці трагедії, але про подальшу долю героїв легко догадатися, влада й золото нікого
Не зроблять щасливими. Мені здається, Вольтер був прав, сказавши, що “страсті – це вітри, що надувають вітрила корабля,
Іноді вони його палять, але без них він не міг би плавати”. Дійсно, пристрасть нерідко штовхає людей на самовіддані
Учинки й високі почуття, будучи великою рушійною силою. Але найчастіше по життю ми зіштовхуємося зі страстями
Низинними, такими їх і зображує Пушкіна у своїх трагедіях. Як писав В. Даль “скнарість легко звертається в пристрасть”. Але
В “Скупому лицарі” вона нікого не наблизила на щастя щирому. “Маленькі трагедії” Пушкіна актуальні й у наші дні:
Людські страсті всі ті ж, що й сотні років тому.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)