Зображення головного героя у романі “Герой нашого часу”
Роман “Герой нашого часу” став продовженням теми “зайвих людей”. Ця тема вперше пролунала у романі у віршах О. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін”. Герцен назвав Печоріна молодшим братом Онєгіна. У передмові до роману автор показує відношення до свого героя. Так само як і Пушкін в “Євгенії Онєгіну” (“Завжди я радий помітити різницю між Онєгіним і мною”), Лєрмонтов висміяв спроби поставити знак рівності між автором роману і його головним героєм. Лєрмонтов не вважав Печоріна позитивним героєм, з якого треба брати приклад. Автор
Він не харчує ні найменшої схильності до того, щоб іти второваною дорогою світських молодих людей. Печорін – офіцер. Він служить, але не вислужується. Не займається музикою, не вивчає філософію або військову справу. Але ми не можемо не бачити, що Печорін на голову
Характер Печоріна складний і суперечливий. Герой роману говорить про себе: “У мені два чоловіки: один живе в повному змісті цього слова, іншої мислить і судить його…”. Які причини цієї роздвоєності? “Я говорив правду – мені не вірили: я почав обманювати; довідавшись добре світло й пружини суспільства, я став вправний у науці життя…” – зізнається Печорін. Він навчився бути потайливим, злопам’ятним, жовчним, честолюбним, зробився, за його словами, моральним калікою. Печорін – егоїст. Ще пушкінського Онєгіна Бєлінський називав “страждаючим егоїстом” і “егоїстом поневоле”. Те ж саме можна сказати й про Печоріне. Він розчарований у житті, песиміст. У суспільно-політичних умовах 30-х років XІX століття Печорін не може знайти собі застосування. Він розтрачується на дрібні пригоди, підставляє чоло чеченським кулям, шукає забуття в любові. Але все це лише пошук якогось виходу, лише спроба розвіятися. Його переслідує нудьга й свідомість, що не варто жити таким життям. На всім протязі роману ми бачимо людини, що привыкли дивитися “на страждання, радості інших тільки у відношенні до себе” – як на “їжу”, що підтримує його щиросердечні сили, саме на цьому шляху шукає він розради від пренаступної його нудьги, намагається заповнити порожнечу свого існування.
І все-таки Печорін – натура багато обдарована. Він має аналітичний розум, його оцінки людей і їхніх учинків дуже точні; він критично ставиться не тільки до іншим, але й до самого себе. Його щоденник – не що інше, як самовикриття. Він наділений гарячим серцем, здатним глибоко почувати (смерть Белі, побачення з Вірою) і сильно переживати, хоча намагається сховати щиросердечні переживання під маскою байдужості. Байдужість, черствість – засіб самозахисту.
Печорін все-таки є людиною вольовим, сильним, активним, у його груди дрімають “життя сили”, він здатний до дії. Але всієї його дії несуть не позитивний, а негативний заряд, вся його діяльність спрямована не на творення, а на руйнування. У цьому Печорін подібний з героєм поеми “Демон”. І правда, у його вигляді (особливо на початку роману) є щось демонічне, таємниче. У всіх новелах, які Лєрмонтов об’єднав у романі, Печорін з’являється перед нами як руйнівник життів і доль інших людей: із-за нього втрачає даху й гине черкеска Бела, разочаровывается в дружбі Максим Максимичем, страждають Мері й Віра, гине від його руки Грушницький, змушені покинути рідний будинок “чесні” контрабандисти, гине молодий офіцер Вулич. Бєлінський бачив у характері Печоріна “перехідний стан духу, у якому для людини все старе зруйновано, а нового ще немає і в якому людина є тільки можливість чогось дійсного в майбутньому й доконана примара в сьогоденні”.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)