ЗНО – Микола Хвильовий – Література XX ст

Література XX ст.

Миколу Хвильового називають “основоположником української прози XX ст.”. Його світоглядні позиції стали поштовхом для активних дій на шляху осмислення суспільством ролі української літератури. Письменник обрав собі дорогу – бути лідером, щоб повести націю на боротьбу за право жити у вільному суспільстві, відродження національної літератури (основним мотивом у творчості М. Хвильового є мотив дороги); він висунув концепцію повноцінної національної літератури.

Погляди письменника:

– українська література

повинна мати індивідуальний шлях розвитку, не копіювати досягнення інших літератур;

– письменник має бути обдарованим від природи;

– осуд масовизму й вульгаризації в літературі;

– проникнення ідеями “романтики вітаїзму” (життєлюбства);

– протест проти “диригентської палички” Москви.

Жанр: новела.

Присвята: “Цвітові яблуні”

Ідейно-художній зміст

Твір надруковано в 1924 р. У новелі “Я (Романтика)” постає проблема гуманності й фанатичної відданості революції, розкривається суперечність між одвічним ідеалом любові й беззастережним служінням

абстрактній ідеї, розвінчується романтика більшовицької революції. Твір торкається теми роздвоєності людської особистості (“Я – чекіст, але і людина”).

Новела сповнена неоромантичної атмосфери. У творі герої зображені в екстремальних ситуаціях. Наскрізний мотив канонади, що посилюється (“доноситься глуха канонада”, “канонада все ближче й ближче”, “глуха канонада росте” “, “бухкали гармати”). Час дії – переважно “темна ніч”, місце дії – “фантастичний палац”.

Автор демонструє різні уявлення людей про світ (головний герой – чекіст-фанат, теософи – шукачі нового Месії і т. п.). Увага звернена на те, що жителі міста, у якому відбуваються події, для чекістів – просто хлам, непотріб, а самі чекісти в очах людей постають утіленням інквізиції.

Найважливіші стильові ознаки новели М. Хвильового:

– розповідь від першої особи;

– драматизм;

– внутрішні монологи героя;

– відсутність безпосередньої авторської оцінки;

– лаконізм;

– виразні художні деталі;

– глибокий психологізм;

– відмова від традиційного описового реалізму;

– часові зміщення;

– символічність образів, деталей, наприклад, безіменність персонажів (символ, деталь): революційна дійсність нівелює людську індивідуальність; годинник – пересторога Бога, що життя – короткотривале;

– історичні алюзії, асоціації з метою поставити революцію у контекст визначних подій світової історії.

Особливості композиції пролог (лірико-романтичний зачин), що вводить читача у складний психологічний світ (показана розмова матері з сином напередодні грози);

– три частини – життя у фронті соціальної грози; три частини – три різні фронтові ситуації, три різні душевні стани героя.

Ідея твору: вимріяне майбутнє не може наблизити людина з роздвоєним “я”, ціною злочину його не побудувати.

Стислий переказ твору

“З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю.

…Я одкидаю вії і згадую… воістину моя мати – втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати – наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом. Мати каже, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе…”

“Наше помешкання – палац розстріляного шляхтича. Я бандит – за одною термінологією, інсургент – за другою, просто і ясно дивлюся на княжі портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву, бо я – чекист, але і людина”.

“Моїх товаришів легко пізнати: доктор Тагабат, Андрюша, третій – дегенерат (вірний вартовий на чатах)”.

“Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять. Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша! Але коли Тагабат чітко підписався під постановою – “розстрілять” – мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, – цеж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. “І я, главковерх чорного трибуналу комуни, – нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії”. Але який вихід? Я не бачив виходу. Мабуть, правда була за доктором Тагабатом. …Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери. Я подумав, що доктор – злий геній, зла моя воля, а дегенерат – патлач із гільйотини. А тоді подумав – нісенітниця, який він палач, це ж йому в моменти великого напруження я складав гімни. І відходила від мене моя мати, прообраз загірної Марії”.

“Тьма. Дивлюся на княжий маєток і згадую, що шість на моїй совісті.

Ні, неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів – тьма на моїй совісті!!!”

“Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг! Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий п’ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Звертається до мене:

– Слухай, друже! Одпусти мене! На фронт! Я більше не можу тут.

В мені раптом спалахнула злість. Він не може? Він хоче бути подалі від цього чорного брудного діла? Хоче бути невинним, як голуб, віддає мені “своє право” купатися в калюжах крові? Кричу, що коли він ще раз про це скаже, то негайно розстріляю”.

“Увійшов дегенерат і сказав, що треба розібрати позачергову справу. Привели черниць, які на ринку вели одверту агітацію проти комуни. Я входив у роль, був в екстазі. Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.

– Ведіть!

В кабінет ввалився цілий натовп черниць. Я стояв одвернувшись і смакував: всіх їх через дві години не буде! Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:

– Роз-стрі-лять!

Але вертаюся і бачу – прямо перед і мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії. Я в тривозі метнувся – чи не галюцинація? І чую з натовпу зажурене: “Сину! Мій м’ятежний сину!” Мені погано, я схопився за крісло і похилився. Але в той момент мене оглушив регіт доктора Тагабата:

– “Мамо”?! Ах ти, чортова кукло!.. “Мамо”?! Ти, зраднику комуни! Зумій розправитися і з “мамою”, як умів розправлятися з іншими.

…Я остовпів. Стояв блідий перед мовчазним натовпом черниць, як зацькований вовк. Так! – схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себе. Я маю тепер одне тільки право:

– Нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне “я””.

“Конає вечір.

Різко кажу доктору: “Через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд”. Тоді він іронічно й байдуже: “Ну і що ж? Добре!” Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене – це ж у цій партії засуджених моя мати. Не витримую й шаленію, кричу, щоб не жартував зі мною. Але голос зривається, і я раптом почуваю себе жалким і нікчемним. Вартовий увійшов і доповів, що партію привели, розстріл призначений за містом”.

“Мовчазна процесія підходила до бору. До мене підійшов доктор, поклав руку на плече і сказав: “Ваша мати там! Робіть, що хочете!” Я подивився – з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся. “…Я вийняв з кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті”.

“Я положив її на землю й дико озирнувся. Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи “черниць”. Я поспішив до свого батальйону. Але раптом зупинився, повернувся й підбіг до трупа матері. Впав на коліна й припав устами до лоба. По щоці, пам’ятаю, текла темним струменем кров. Та раптом – дегенерат: “Ну, комунаре, підводься! Пора до батальйону!” В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я кинувся туди, здавивши голову.

…Ішла гроза. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. Йшла чітка, рясна перестрілка. …Я зупинився серед мертвого степу:

– Там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни”.

Словник

Інсургенти – повстанці.

Версальці (образно, запозичено з часів Паризької комуни) – всі, хто проти комунарів (у роки революції часто вживався як символ подоланої монархії).

Вакханалія – гучне дійство, бенкетування.