МИНА МАЗАЙЛО – МИКОЛА КУЛІШ – ЛІТЕРАТУРА XX ст

11 клас

ЛІТЕРАТУРА XX ст.

МИКОЛА КУЛІШ

МИНА МАЗАЙЛО

Комедія
(Скорочено)

Перша дія

1

Нарешті Уля прийшла. Рина до неї, од люстра:

-Ой, Улю, ой, тільки Улю, і тобі не сором! Я жду тебе, жду, жду! Нерви як не луснуть, серце знемоглося. Ти не можеш з’явить собі, що в нас у кватирі робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки?.. Що тільки, Улю, робиться! Братик мій Мокій уже збожеволів од своєї укрмови, ти розумієш?

У л я тільки на двері – і собі до люстра. Виглянулась. Примружила очі:

-За три сорок!

Р и н а до люстра.

Зробила трагічні очі:

-І, мабуть, уб’є папу. За три сорок? Дешево… Або папа його, бо вже третя лампочка перегоріла – так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші пише!

У л я повернулася од люстра:

-Що ти кажеш?

Р и н а до люстра, перехрестилась:

-От на! А папа не те що од Мокія укрмови слухати не хоче, а нав­паки – наше малоросійське прізвище змінити хоче і вже напитує собі вчительку, щоб могла навчити його правильно говорити по-руському, наприклад не “сапоги”, а “спаг’і”…

У л я навіть од люстра відійшла:

-Так?

Р и н а

-А Мокій не тільки

не зна про це, а навпаки – мріє, ти розумієш, мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач.

Уля аж сіла:

-Та що ти кажеш?

-А папа ще зранку пішов до загсу на вивідки, чи можна змінити прізвище і чи має він право заставити. Мокія, ти розумієш? Мокій про це нічого не зна, розумієш? Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ, щоб тьотя Мотя негайно (гукнула в двері “Мамо, на хвилинку!.. ” До Улі) якнайскоріше приїхала, ти розумієш? Розумієш тепер, що в нас у кватирі робиться! (…)

2-5

Рина просить подругу Улю, щоб вона закохала в себе Мокія і він забув свою “укрмову”. Мати пише телеграму до тьоті Моті в Курськ, щоб вона їхала рятувати ситуацію. Рина знайомить Улю з братом, який починає розмову і з дівчатами про багатства й можливості української мови.

Увійшла Мати.

Рина

-Ну, що там у тебе з телеграмою? Написала?

Мати

-Вже й одіслала. Домаху попросила, щоб віднесла. Тільки я скоротила…

Рина

-Як же ти скоротила?

Мати

-Так, як я одна тільки вмію. Вийшло коротко й дешево. Ось копія: “Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди”. Все…

Рина

-Ха-хаІ Та тьотя ніколи не одержить такої телеграми!

Мати

-Не вигадуй дурниць! Це тобі досадно за тринадцять?

Рина

-Та кому телеграма? Коренному ринкові?

Мати

-Тьоті ж: Корєнний, 36. Катастро…

Прикусила язика, аж позеленіла. Тоді:

-Ну що ж тут такого? На Коренному ринку здогадаються, що ця телеграма до тьоті Моті.

Рина за копію:

-Ослице! Дай я допишу!

Мати вирвала назад:

-Я сама!

Рина

-Дай, кажу!

Мати

-Я сама, кажу!

Знову задзвонив дзвоник. Тепер уже Мати вискочила в коридор.
Повернулась бліда ще більш схвильована.

– Папа прийшов…

7

Ускочив М а з а й л о. Подивився гарячими натхненними очима:

-Дайте води! (Випив води. Помацав серце). Думав, не переживе…

Мазайлиха і Рина

-Ну?

-Не міняють?

Мазайло

-По радіо читають, в анатоміях пишуть: серце – орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце – це перш за все орган, що передчува і вгадує. Однині вірю йому, а більш нікому в світі. Серйозно кажу!

Мазайлиха тадочка й собі за серце:

-Поміняли?

-Не міняють?

Мазайло

-Ще як я підходив до загсу – думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його україн­ське – і заноровиться. На зло тобі заноровиться. І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тільки прізвище, всю Україну змінив би? А що, як і такий, що йому, до твого прізвища – до себе він байдужий під час служби, себто сидить, нічого не бачить і себе не поміча? А що, як такий, думалось, що почне з діда-прадіда? А що, як не той, і не другий, і не тре­тій?.. А що, як і той, і другий, і третій?.. І серце, серце вже тоді передчу­ло. Там сидів… (Випив води). Од усіх вищезгаданих середній.

Мазайлиха

-Которий же?

-Середній од усіх, кажу! Арихметично середній, по-моєму.

Увійшов…

Рина

-Хто?

-Я! Він сидів. Спитав сухо, якимсь арихметичним голосом: “Вам чого?” Я до нього – і раптом відчув, що вся кров мені збігла в ноги і стала. А серце, як дзвін на пожар, бев-бев-бев… і десь, немов як справді пожар, зайнялося. Палахкотить… Питаю і не чую свого голосу: чи можна, кажу, змінити прізвище? Він подивився і знов: “Вам чого?” – арихметичним голосом. Як чого? Як чого? – заскакало огненно в го­лові. Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті – Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти – Мазайло! За репетитора не брали – Мазайло! На службу не приймали – Мазайло! Од кохання відмовлялися – МазайлоІ А він знову: “Вам чого? – питаю”.

Мазайлиха

-Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?

Рина

-І тепер сміються, регочуть – Мокрина Мазайло, не сказав?

Мазайло

-Я нічого не сказав. То мені лише здавалось, що питаю, кажу. А ви­йшло так, що я став перед ним і мовчав.. Мені заціпило…

Мазайлиха

-Було б голкою вколотися.

Мазайло

-Хтось одвів мене до дверей. Все – як у тумані. Не знаю, де я, чо­го прийшов. Серця вже не чую. І раптом воно тьох! – перед очима якесь писане оповіщення… Немов не я, немов хтось інший за мене чи­та – (серце!). Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінервина Павла. Читаю, не розумію. ВайнштейнШмуель-Калман-Беркович на Вершиних Самійла Миколайовича – читаю; Засядь – Вовк на Волкова, читаю, Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все проясни­лось. Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад, питаю і чую свій голос: скажіть, чи можна змінити своє прізвище і як? І чую арихметичний, щодалі симпатичніший: “Можна!” Отак і отак… Ура! – крикнуло серце.

Рина радісно і разом погрозливо:

-Цс-с-с. (Показала на двері, де Мокій).

Мазайло натхненно, але тихіш:

-Вра! Вдарило, задзвонило, як на Великдень… (Поцілував жінку). Отак! (Дочку). Отак (знов жінку) і отак!

Мазайлиха, мало не плачучи з радості:

-Яке ж тобі прізвище дадуть, Минасю?.. Яке?

Рина

-Було б попросити і нам Алмазова…

Мазайло, немов диригуючи над якимсь невидимим хором:

-Отак і отак! Виберіть прізвище, яке до вподоби.

Жінка і дочка руками, мов крилами птиці, наввипередки:

-Сіренєв! Сіренський!

-Розові Де Розе!

-Тюльпанові

-Фон Лілієн!

Мазайло, диригуючи:

-Подайте заяву. На два рублі марок. На публікацію тиждень чи два. Все! (По паузі, погладивши серце). Думав, не переживе.

Мазайлиха

-З Мокієм що робити, Минасю? Він же і слухати не захоче…

Мазайло раптом перестає диригувати. Потемнів:

-Він ще не знає?

Мазайлиха

-Ні!

Мазайло з радісним гнівом:

-Заставлю! Виб’ю з голови дур український! А як ні – то через труп переступлю. Через труп!.. До речі, де він? Покличте його! Покличте негайної (Гукнув). Мокію! Чуєш? Гей, ти!

Дочка спинила:

-Папо, поки що йому про це ні слова! До публікації, розумієш?

Мазайло

-Тепер не боюсь! Не боюсь! Бо тричі звертавсь я до загсу, тричі, тричі допитував… Аж нічого він не може вдіяти. Маю повне, необме­жене право змінити не то що своє прізвище – по батькові й дідове ім’я й прізвище. Чула?.. Та після цього… Мокію!

Дочка

-Ти, здається, маєш знайти собі вчительку?

Мазайло

-Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеді­лок прийде на лекцію… Прекрасна вчителька. Рафінадна, руська ви­мова… Прізвище Баронова-Козино.

Мазайлиха

-Яка краса!

Дочка до батька:

-І ти думаєш, що Мока, знаючи про зміну прізвища, не вчинить під час лекції демонстрації, скандалу?

-Уб’ю!

Мазайлиха

-Минасю, яка грубість!

Мазайло

-Ну, вигоню з дому!

Дочка

-Ой, папо, ой, тільки, папо! Який ти… Та краще до публікації по­мовчати. З’яви собі: ти вибираєш прізвище – Мокій нічого про це не зна, розумієш? Ти береш лекції “правильних проізношеній” – Мокій не зна, розумієш? Тим часом я і мама скликаємо родичів на сімейну раду – Мокій не зна…

Мазайлиха

-Сестру мою Мотю з Курська.

Дочка

-Можна буде ще дядька Тараса з Києва.

Мазайлиха жахнулася:

-Тараса Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій і вдався? Там такий, що в нього кури по-українському говорять.

Дочка

-Без дядька Тараса! Тьотя і ми натиснемо на Мокія, розумієш; папо?

Мати

-Та Мотя одна на нього подіє!.. Хіба ти, Минасю, не знаєш, як во­на вміє взагалі?

Дочка

-Крім того, ще один план є на Мокія вплинути… Не віриш? А хо­чеш, папо, і він за тиждень-два кине свої українські мрії? От давай! Тільки ти мовчок. Розумієш?

Жінка нервово:

-Мино!

Дочка

-Абсолютний мовчок на два тижні. Не віриш? Ну, на тиждень папочко!

Жінка погрозливо:

-Мин-но!

Дочка, поцілувавши батька:

Пане Сіренський! Розов! Де Розе! Тюльпанов! Ну?

-Ну, гаразд. На тиждень… (В люстро). Все одно я скоро скажу… Прощай, Мазайло! Здрастуй…

8

У цей момент підвищений, радісний голос Мокіїв:

-…Мазайло-Квач, наприклад.

Вирвався з рипом дверей. Мокій вийшов з Улею.

Не помітивши навіть батька, переконував далі, агітував Улю:

– Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: Аренський, Ленський, Юрій Милославський… Взагалі українські прі­звища оригінальні, змістовні, колоритні… Рубенсівські – оті Убий-вовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрас­не прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські: Вас­серман – вода-чоловік, Вольф – вовк. А французькі: Лекок – півень.

У л я обернулася до Рини:

-Ми йдемо в кіно! (…)

Друга дія
1

Через два дні Рина допитувалася в Улі, чи закохала вона в себе Мокія. Уля сором’язливо віднікується й каже, що вони ходили в кіно, а потім Мокій про­вів її до самого дому.

Рина

-Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою… Тим-то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну базу маєш. Крім того, мене ти слуха­тимеш, моєї поради. Так, Улюню, так?.. Так!.. (…) Добре, серце, що ти сьогодні наділа більш прозористі панчохи, розумієш? За новою модою. До того ж вони й на колір кращі – якісь манливі, теплі… Чудесно!

Уля перед люстром:

-Що ти кажеш?

Рина

-Чудесно, кажу, і кличу Мокія… (…)

Мокій увійшов із книжкою, олівцем і сантиметром у руках. Уля сказала юнакові, що прийшла попросити в нього книжку, але не знає яку, тому й покладається на його смак. Мокій порадив прочитати книжку з української етнографії й антропології. Та захоплюється: “Гарна книжка – в палітурках… “

Уля цілком, щиро:

-(…) А скажіть, як буде по-вкраінському “чулки з розовой каем­кой”? Отакі, як у мене. Ось…

Хотіла показати, та засоромилась. Похилилась.

Мокій того майже не помітив. Ще більш піднесено:

-Панчохи з рожевими бережками.

Уля

-Надзвичайно!

Мокій ще більше запалився:

-А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився бере­га чоловік, по-руському – на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати… Наприклад, треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба – поїзд третім по­гоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата… Та ось вам на одне слово “говорити” аж цілих трид­цять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, ле­петати, жебоніти, верзти, плести, герготати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти… (…)

3

Прийшла Баронова-Козино. Вона вдягнена в потерте довоєнне вбрання. Від неї Мокій дізнається, що батько збирається незабаром змінити “малоро­сійське”прізвище на більш благородне. Мокій вигукує: “Однині… у мене па­пи нема! “

Мазайло зустрічає учительку правильних проізношеній.

Мокій

-(…) Бачите тепер, Улю, який я самотній? (…) Рідня – а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть. (До дверей). Так ні! Буду на зло, на досаду декламувати українське слово. (До Улі). Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину. (До дверей). Буду співати, кричати під дверима отут, буду танцювати, свистіти!.. (До Улі). Як одлюдник в пустелі, як копійка у старця, як мізинець у каліки, як…

Уля захвилювалась:

-Серйозно?

Мокій

-Серйозно! Скоро вже і я скажу за словом поетовим: “Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, ані порадитись. Нема, анікогісінько нема…” А як хочеться знайти собі такого друга, тепло­го, щирого, щоб до нього можна було промовитись словом з Грінченкового словника та й з власного серця…

Уля вже никла жалощами:

-А як буде у вас подруга, щира й тепла… Навіть гаряча…

Мокій

-Ах, Улю! Мені вже давно хотілося вам сказати…

Уля трепетно:

-Що?

Мокій

– Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як ди­вились на зоряну криницю, на дівку з відрами…

Уля

-Що?

Мокій

-Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!

Уля мало не впала, одскочила:

-Он ви що! Не хочу!

Мокій у наступ:

-Улю! Ви ж українка!

-Воронь Боже! Я не українка!

-Українка!

-А нізащо! Ні! Ні!

-У вас прізвище українське – Розсоха! – Ні!

-Та що там прізвище – у вас очі українські, губи, стан!..

Уля, спинившись:

– Очі?..

Мокій переконливо:

-Такі Очі, кажу, губи, стан, все українське. Не вірите? Не вірите, Улю? Я вам зараз доведу… Не я, а наука, оця книжка, Улю, антропологія вам доведе, що ви справді українка… (Перегорнувши кілька аркушів, по­чав вичитувати). Ось: українці здебільшого високого зросту, стрункі… (Глянув на Улю). А ви хіба не струнка? Широкі в плечах (ну, це про мужчин), довгоногі… (До Улі). Нема гірш, як коротконога жінка! (Уля не­спокійно подивилася на свої). Ні; у вас українські, Улю… (З книжки).

З дуже напігментованою шкірою, себто смугляві, пишноволосі або ку­черяві… (Подивився на Улю). А ви не ймете віри. (З книжки). Круглоголові, довгобразі, високо та широколобі, темноокі, прямоносі, рот помірний, невеликі вуха… (Подивився на Улю). Як про вас писано…

Уля розтанула:

-Що ви кажете? (…)

Мокій

-Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улю!

Уля тихо:

-Українізуйте, Моко.

Мокій, узявши Улю за руку:

-Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете. Що там українкою. Ви станете більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас, от. (Безпорадно замахав руками). Над мовою нашою бринять тепер такі червоні надії, як прапори, як майові світанки. З чудесної гори СРСР її далеко буде чути. По всіх світах буде чути! Та от я прочитаю вам зразок народної пісні. Ви ще не чули такої.

5

Увійшла Мазайлиха з якоюсь химерною електричною
мухобійкою в руках. Почала ляскати на мух. Поляскавши, вийшла. (…)

6

Баронова-Козино проводить урок з Миною Мазайлом, а в сусідній кімнаті Мокій “українізує” Улю. Учителі – Баронова-Козино й Мокій – перекрикують одне одного, з цього нічого не виходить, тому урок переносять на наступний день.

7

Батько із сином сваряться. Раптом дзвінок у двері: приїхала тьотя Мотя. Мати радіє: “Слава Богу! Спасителька наша приїхала”.

8

Рина на ходу розповідає тьоті Моті про сімейну катастрофу.

Тьотя

-Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться? Усі стривожилися.

-(…) Не бачили, не читали? “Харків” – написано. Тільки що під’їха­ли до вокзалу, дивлюсь – отакими великими літерами: “Харків”. Дивлюсь – не “Харьков”, а “Харків”! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?

Мазайло

-А-а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає.

Тьотя до Мокія:

-Та-ак?.. Навіщо?

Мокій

-Ах, тьотю! За нього тільки взялись, щоб виправити, а ви ще питаєтесь – навіщо? (…)

Тьотя до Мокія:

-Моко! Моко! Моко!.. Ти справді за те, щоб був не “Харьков”, а “Харків”?

Мокій

-Так!

Тьотя

-І ти справді за… (бридливо) за Квача?

Баронова-Козино знову пальцями до вух, знов здригнула.
Мокій, побачивши все це:

-Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачів! За мільйон Квачів!

-Баронова-Козино мало не знепритомніла. Мокій вбіг у свою комірку.

Тоді всі, крім У л і, до тьоті:

-Ну, що тепер з ним робити? Що?

-Ах, Боже мій, що?

Мати

-Може, проклясти?

Мазайло

-Убити, кажу?

Рина

-Оженити?

А тьотя ходила Наполеоном і думала. Мати сіла і заплакала:

-І в кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я всякого малоросійського слова уникали…

Рина

-Ти ж казала, що він у дядька Тараса вдався.

Мати

-Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще він…

Задзвонив дзвоник. Вийшла Рина Вернулась бліда, перелякана:

-Дядько Тарас приїхав…

Мати й Мазайло з жахом:

-Що? (…)

9

Дядько Тарас на дверях:

-А де у вас тут витерти ноги?

Всім як заціпило.

Дядько Тарас

-Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї… Тільки й сла­ви, що на вокзалі “Харків” написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере… Всяке тобі штокає, какає, – приступу немає. Здрас­туйте, чи що! (…)

Третя дія

Третього дня Рина зустріла Улю на порозі й повідомила, що настав вирі­шальний день: тьотя Мотя викликала Мокія на дискусію про зміну прізвища, а Мокій запросив комсомольців. Що з цього вийде, вона не знає. Розповідає, що брат з дядьком посварився через якийсь там стиль і вони від самого ранку “гризуться”. У цей момент чути голос Мокія: “Вузьколобий на­ціоналізм! Шовінізм усе це”. Дядько Тарас у відповідь: “Не шовінізм, а наше рідне, українське!” Потім Рина розпитує Улю про справу закохування Мокія й жахається, що її подруга потрапила під вплив брата й українізована.

Далі точиться дискусія між тьотьою Мотьою й дядьком Тарасом на україн­ську тематику. До них приєднуються комсомольці, Мокій, Уля, Мазайло й Мазайлиха. Головою президії у цій полеміці обирають тьотю Мотю.

Тьотя Мотя демонструє свою обмеженість і великодержавницький шовінізм:

-Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Будь ласка…

Мазайло, випивши води:

-Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а укра­їнської – і це наша малоросійська трагедія.

Тьотя

-Хто вони такі? Якої нації люди, питаю?

Мазайло

-Частина – наші малороси, себто руські…

-Ну?

Мазайло

-А частина, з’явіть собі, галичани, себто австріяки, що з ними ми воювалися 1914 року, подумайте тільки!

Тьотя

-Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте… Так он вони хто, ваші українці! Тепера я розумію, що таке українська мова. Розу­мію! Австріяцька видумка, так?

Дядько Тарас

-Зрозуміла, слава тобі Господи, та, жаль тільки, задом… Та тому вже триста тридцять два роки, як написано першого слов’яно-руського словника… (Розгорнув свою записну книжку). Ось я нарочито за­писав собі, бо я все таке собі записую… (Надів окуляри). Ось… Порося­та на базарі по руб. тридцять, а чоботи в церобкоопі – двадцять сім карб… Ні, ось воно: найперший слов’яно-український словник 1596 року Лаврентія Зизанія-Тустановського: глаголю – мовлю, житница – клуня, заутренник – снідання, зижду – будую, злак – паша, месть – писаний словник був?.. Був – питаюсь? (…)

Мазайло

-Мені слово!

Мокій

-Мені, я ще не скінчив… Галичина – наша, українська земля, і га­личани – наші брати українці, яких одірвали од нас, а нас од них…

Тьотя

-Слово даю Мині.

Мокій до батька:

-А твоя теорія, що українська мова є австріяцька видумка, була теорією російських жандармів і царського міністра Валуєва… Ти – валуєвський асистент, папо! (…)

Дискусія-суперечка й далі триває в такому ж ключі.

Тьотя Мотя

– Голосую! Хто за мою пропозицію, себто щоб змінити прізвище, прошу підняти руки. Один (на себе), два, три чотири…

Рина до У л і, що не підняла руки:

-Улько-о!

Уля

-У мене рука болить… Веред…

-Який веред? Де?

-Отут, на правій руці… Отут, під пахвою.

-Ліву підніми!

-Лівою не можу.

Тьотя і Рина засичали на неї:

-Що! Без руки можна сказати. Скажи так: я за! Скажіть, Улю: я за. Милая, скажіть…

Уля

-Я за… була, що треба сказати… Крім того, не можу і, крім того, мені треба негайно вийти… (І рвучко, не спиняючись, вибігла).

Тьотя Мотя

-Будь ласка! Без неї обійдемось. Хто за нашу резолюцію голосує, підніміть руку! Один, два, три, чотири…

Дядько Тарас

-А дайте мені тепер слово, бо я, мабуть, буду п’ять… (…)

Тьотя Мотя побачила, що лихо, – вийде чотири на п’ять:

Тьотя Мотя дає слово дядькові Тарасу.

Дядько Тарас

-Тільки з умовою: подумай, Мино! Подумай, що скажуть на тім світі діди й прадіди наші, почувши, що ти міняєш прізвище…

Задумався, тяжко замислився. Мазайло схилився на люстро.

Мислі, як хмари, як туман, окрили посивілу голову. (…)

Дядько Тарас попросив зберегти хоча б корінь “маз”.

Тьотя Мотя

-Прекрасно! Ми на цей корінь придумаємо безподобне прізвище. Хто голосує за цю резолюцію? Один, два, три, чотири, п’ять, шість… Хто проти? Один, два, три…

Рина, Баронова-Козино заплескали. Оповіщаю конкурс.
Загомоніли, заходили: Мазайлиха, Рина, Баронова, дядько Тарас.
Тьотя вписувала нові прізвища, що їх вигукували.

Мазайлиха

-Мазов

Дядько Тарас

-Ну й прізвище – Мазов-Лазов-Лоза-Залоза… А по-моєму, кращого не буде, як Зайломаз. Зайломаз!

Рина

-Зайломаз? Ха-ха-ха… Та що різнить Зайломаза з Мазайлом? Що? Однаково! Краще Мазеленський.

Мазайлиха

-Де Мазе.

Тьотя Мотя

-Де Мазе – це на французький штаб, а ми люди, Слава Богу, руські.

Баронова-Козино

-Рамзес! Класичне прізвище!

Тьотя

-Рамзес? Може, Рамзесов?.. Давайте краще Рамзєсов! Милі мої люди! Рамзєсов, га?

Дядько Тарас

-А де корінь “маз”? Геть Рамзесова! Кореня нема!

Мазайлиха і Баронова-Козино

-Фон Мазел! Рамазай-Арзамасов!

Дядько Тарас

-Краще Мазайловський! (Нишком: “Гетьман Виговський”).

Тьотя на дядька Тараса:

-Польське прізвище, і хто ж пропонує?

Дядько Тарас

-Ну, тоді Мазайлович. (Нишком: “Гетьман Самойлович”).

Тьотя Мотя

-Щоб було похоже на “Мойсей Мазайлович”, що вже торгує у нас в Курську й нашу московську вимову псує, – нізащо!

Дядько Тарас

-Мазайленко! Мазайленко. (Нишком: “Гетьман Дорошенко”).

Тьотя Мотя

-Годі вже! Годі!.. Дайте другим сказати.

Рина

-Мазанський… Боже мій! Мазєнін! Похоже на Єсєнін. Мазенін! Мазєнін!..

Тьотя

-Прекрасно! Геніально! Мазєнін… Вам до вподоби, Мино, Мазєнін?

Мазайло зворушено, аж задихнувся:

-Дєті мої!

Баронова поправила:

-Деці мої…

Мазайло

-Деці мої! Я б ваші прізвища всі забрав би на себе і носив. Проте можна тільки одне носити, і мені здається – Мазєнін найкраще.

Тьотя і вся її партія крикнули – ура!

Завіса

Четверта дія
1

Четвертого дня прибігла до Рини Уля. Рина просить її вплинути на Мокія.

Рина

-Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове прізвище, але Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе… Ти ро­зумієш – Мокій випаде з нашої родини. Ти мусиш його привернути до нас, інакше, Улько, ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашої кватирі!

Уля

-Я не зможу, РинусюІ Він же українець…

Рина

-Улько! Ти мусиш!..

Уля

-Не можу! Я… я сама вже українка…

У Рини трохи не вискочили очі.

2

Як не вскочать тьотя Мотя й Мазайлиха. Очі рогом:

-Що? Що-о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви!

Рина

-Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тільки покійна твоя баба по-малоросійському говорила.

Уля

-Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім того, у мене очі українські, ноги українські, все, все.

Тьотя Мотя й Мазайлиха

-Ноги?

-Но-ги?

Рина

-До чого ж тут ноги, ідійотко?

-А до того, що в антропології про це пишеться, що українці зде­більшого довгоногі, і що нема гірш, як коротконогі жінки, – в антро­пології сказано, от…

(Взявшись рукою за талію, гордо витягла ногу. Рина і тьотя бликнули на свої).

Рина

-Це він тобі памороки ногами та антропалогіями забив… Та він же божевільний, ти розумієш!.. Він просто захворів на всякі оці укра­їнські фантазії, а ти й вуха розвісила, ідійотко!

Тьотя

-Бачите, бачите, він не покохав вас, Улю, як женщину, ну, як лю­дину, нарешті. Він у вас шукає тільки щось українське, він тільки українського хоче…

Мазайлиха

– Ви йому потрібна не на коханнячко, не на милуваннячко, а тіль­ки на те, щоб робити на вас україні-за-а-цію…

Тьотя Мотя

-Боже!.. По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной. (Одійшла).

Рина

-Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отут: або ти Мазєнін, або я у тітки в Одесі… Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чу­єш? Я стоятиму за дверима! Тільки так! Або – або… Все! (…)

3-15

Уля так і не змогла поставити Мокію умову й попрощалася з ним. Мина Мазайло вскакує в кімнату й повідомляє всім новину: уже є публікація про зміну його прізвища. Усі в захваті читають газету. Тьотя пропонує помістити газету в рамку під скло й відсвяткувати подію. Мокій просить подати йому парадний сюртук, а дядько Тарас у відчаї обзиває себе дурнем. Мазайли по черзі підходять до дзеркала і з захопленням промовляють своє нове прізви­ще. Мазайлів з квітами прийшла привітати Баронова-Козино.

16

Раптом увійшли: Тертиха, з м’ячем і з газетою “Комсомолець України”, Губа і в перспективі за ними Уля. Мокій до них:

-Поможіть хоч ви! Сам уже не можу, хіба ж не бачите…

Тертиха м’ячем бац у підлогу:

-А скажіть, що за шум сочинився?

Губа

-З якого приводу? Чого?

Тьотя Мотя показала на газету в рямцях:

-Будь ласка, будь ласка, молодії мої люди, прочитайте!

Губа підійшов до газети:

-А що тут таке?

Мазайло

-Серце ще зранку… Та краще прочитайте самі! Голосно прочи­тайте!.. Будь ласка, одчиніть там вікна, двері, щоб усім було чути!

Всім, всім, всім, всім!

Губа, придивляючись, почав читати:

-Українізація.

Тьотя Мотя

-Не те читаєте, мій милий, і не там!…

Мазайло

-Не те і не там!.. Дивіться знизу.

Тертиха з м’ячем:

-Читай, Ваню, згори, коли на те пішло!

Губа швидко:

-“Адміністрація маріупольського заводу не пустила на завод комісії в справі українізації…”

Тьотя й Мазайло

-Та не про те, милий ви хлопче! Не там! Дивіться в об’явах!

Губа

-“За останній час набагато збільшився попит на українську книжку поміж робітництвом на харківських заводах… За система­тичний зловмисний опір українізації…”

Тьотя

-Ах, Боже мій! Та що ви там вичитуєте про якусь там україніза­цію… Ви знизу прочитайте! Оповістки!

Мазайло

-Он там читайте! Бачите? Я навіть звідси бачу: Харківський окрзагс на підставі арт. 142-144 Кодексу…

Губа

-Стривайте! Стривайте! Та невже?.. (Перечитав якісь рядки в га­зеті).

Мазайло

-А ви думали! Серце ж, кажу…

Губа

-“За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмис­ний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазєніна…”

Ойкнули. Тьотя Мотя розгубилася. До Мазайла:

-Що ж це таке?.. Як це?..

Рина до батька:

-Невже цьому правда, папо?.. Та чого ти мовчиш?

Тьотя і Рина з одного і другого боку:

-Мино Маркевичу!

-Папо!

Дядько Тарас, підійшовши, вдивився в Мазайла:

-Він уже ні гу, ні му!.. Ні ге, ні ме – занімів!

Мазайлиха

-Голкою, Мино! Язика поколи голкою!..

Тертиха до Мокія:

-А ми прийшли врятувати тебе од міщанської стихії… Ближче до комсомолу! Держися комсомолу! Верни руля на комсомол! Ну?

Уля

-Це я… Побачила – наші комсомольці йдуть… Так. Я покликала на поміч… Я вже до тітки ніколи не поїду.

Тертиха

-Ну!

Мокій до Улі:

-Ну, Улю!.. (До комсомольців). Присяги не кажемо тепер…

Губа

-Знаю. Це з вірша Яновського:

Десять літ будуєм владу Рад.

Маяком стоїть УСРР.

Нація не піде вже назад!

Тертиха

-Навпаки, скоро скажемо всім Мазеніним: гол!

Ударив м’яча. Губа підбив. Мокій і собі. Уля собі.

Завіса

?